Доля української національної аристократії

Сергій Білокінь

Світлій пам’яті Ольги Данилівни
й Анни Данилівни Карпеко

Тематичний та інформаційний вибух, що стався на наших очах в історичній науці, крім сотень позитивних рис, які характеризують нашу епоху як початок відродження, ренесансу, має принаймні одну рису неґативну. Це той інформаційний шум, що його створюють ледачі люди, які не вміють і не люблять працювати з джерелами, надолужуючи подивугідною активністю й нестримними фантазіями. Фантастичні візерунки рясно приоздобили й позаквітчували всі періоди нашої історії – від передісторичних часів, де зараз особливо гамірно, і аж до років т. зв. застою.

Розгрібатимуть те, що вже нагромаджено, довгими роками. Мені йдеться сьогодні не про яскраві приклади, а про «шляхи виходу з кризи». Рецепт на цю «хворобу росту» я виписав би дуже простий, причому гадаю, що, дотримуючись його, усе стало б на свої місця враз. Треба тільки, щоб автори – однаково, як наукових, так і науково-популярних студій, – докладно характеризували джерельну базу й виявляли ті методи, якими вони послугуються. Хто цього не робитиме – покаже тим самим, що має якісь секрети.

На превеликий жаль, в українській історіографії ХХ ст., не кажучи вже про підсовєтську, таке яскраве й самобутнє явище нашої минувшини, як Гетьманщина чи (термін «Енциклопедії українознавства») Козацько-гетьманська держава ХVІІ—ХVІІІ ст., як слід досі не висвітлене. Склалось на те багато причин. Але чи не в першу чергу треба назвати трагічну історичну долю самого провідного класу Гетьманщини – безбожно оббріханої й зрештою винищеної національної аристократії [1].

Майбутній історіограф простудіює в цьому ключі наївні писання дезорієнтованих народників, злобні памфлети соціалістів, нарешті людиноненависницькі українофобські пасквілі співробітників ВУАМЛІН'у та їм подібних. (З мого боку це не публіцистичні випади, а наукові дефініції). Немає бо злочину, в якому не звинуватили б ці люди кращих представників української нації, що жили за кодексом честі й служили ідеалам. З послідовністю маніяка вишукували всі темні моменти, які, природно, були і в дворянстві, як і в усіх інших соціальних групах – стратах чи класах, – щоб каригідні вчинки, зрештою, людські недоліки приписати всій українській еліті, щоб тим легше в добу масового терору й голодомору тероризувати розіп'яту націю.

Як писав видатний історик еміґрації Олександер Оглоблин про одного із своїх попередників, Ол. Лазаревський засудив «Людей старої Малоросії» (так звалася одна з його книжок),

«але він не помітив серед них «Людей старої України» (так назвав одну із своїх праць Оглоблин. – С. Б. ), тих, що не пили крови свого народу, а навпаки, власну кров, власну працю, власну думку віддавали для його добробуту, його освіти та культури, його національної волі та державної незалежности» [2].

Найпідступніший із закидів, який робили дворянам, полягав у зросійщенні й зраді народних інтересів. Фундатор новітньої української історіографії Вячеслав Липинський у «польщенні» й «російщенні» національної еліти бачив цілковиту аналоґію. Розцінюючи втрату державності як національну руїну, він думав про не зловмисну, а саме викликану цією руїною участь українського дворянства в російському державному житті і про придбані ним, під час російського періоду його історичного існування, ознаки російської державної цивілізації у формі російської літературної «панської» мови тощо. Але, підкреслював Липинський, українською народною розмовною мовою володіли «зросійщені» українці «не сугірше від українців «свідомих»» [3].

«Бо, повторюємо, – писав Липинський в іншій своїй праці, – хоч нащадки повстанської шляхти в своїй масі як кляса зденаціоналізувалися, переходячи до табору тогочасних переможців – росіян і поляків, проте цілковито зі своєї свідомости традицію боротьби за волю України, пам'ять про своїх батьків – Нечаїв, Височанів, Кропивницьких, на Сибір засиланих за Україну, про Виговських, Лесницьких, Богунів, за Україну помордованих Річчю Посполитою, не змогли викреслити й досі (!) цього вчинити не можуть. Бо поряд із переможеними «вірними слугами – холопами й підніжками» Москви й Речі Посполитої, був цілий загін жертвених борців, покоління непоборних – скала, об котру замахи на цілковите знищення України кінець-кінцем мусіли розбитися й розвіятися! Бо ж був Іван Мазепа й його хоробрі, ідеї визволення України цілком віддані товариші, славні запорозькі кошові Константин Гординський (Гордієнко) і Петро Сорочинський. Був Данило Братковський, шляхтич-поет, страчений у Луцьку за боротьбу з Річчю Посполитою. Бо були, щоб згадати тільки головні етапи історії цих оборонців України – Василь Капніст і князь Микола Яблоновський; були врешті Котляревські, Забіли й інші – з одного боку, а Чайковські, Осташевські та інші – з другого, які вже під новочасне українське життя, що виросло з давніх традицій, клали нові підвалини» [4].

Оскільки особовий склад української національної аристократії ХVІІ–ХХ ст. досі систематично не проаналізовано, спробую зробити це в даній розвідці. Послуговуюсь передусім настільною книжкою кожного дослідника українського дворянства – чотиритомовим Родослівником, що вийшов у світ в Києві у 1908–14 роках (п'ятий том лишивсь у рукопису [5]). Уклав цей фундаментальний корпус вчений виняткового особистого благородства й порядності, кращий генеалог, якого знала українська історична наука – Вадим Львович Модзалевський (1882–1920) [6].

На думку вченого, історія Гетьманщини (1648–1782) «є передусім історія утворення серед Дніпровського козацтва, на зміну польськоруській шляхті, нового автохтонного правлячого стану» [7]. Особливості внутрішнього укладу цього стану примушують вивчати його передусім з точки зору генеалогічної науки. Екстраполюючи свої матеріали на державно-політичні відносини, Модзалевський писав:

«Значення споріднення цілком ясне з прикладу історії роду Многогрішних: коли старший з братів, Дем'ян, став гетьманом, він надавав урядів своїм родичам, братам, зятям та іншим; а коли він був засланий до Сибіру і зійшов зі сцени, пішли за ним і його брати та родичі. Те ж саме явище ми бачимо й в інших випадках: коли став гетьманом Самойлович, його родичі, близькі й далекі, поотримували багацько впливових урядів. На ієрархічних ступенях більш низьких се явище теж повторюється: полковники тягнуть за собою полкову і сотенну старшину і т. д. Впливи родинних зв'язків особливо яскраво відбилися на порядку призначення й виборі козацької старшини» [8].

Вчений відзначив, що бували випадки, коли з переміною полковника змінювався й весь склад як полкової старшини, так і сотників, заміщених або родичами нового полковника, або його приятелями, друзями, земляками, довіреними [9].

Добре продуманою серією реформ російський царизм ліквідував усі рештки українського державного управління, всі його особливості, а час довершив справу. Протягом кількох поколінь змінилася психологія, і змінились стосунки. 15 серпня 1880 року Олександр Кістяківський записав у щоденнику: «Я уже давно заметил, что малороссийское дворянство не выработало семейственности. Это наглые и отчаянные эгоисты» [10]. Так не розумів він того, що спостерігав.

Особовий зміст головних своїх праць – Родослівника й Гербівника – Модзалевський характеризував по-державницьки:

1) роди, представники яких були старшиною;

2) старовинна шляхта, що злилася потім зі старшиною і взагалі з козацтвом;

3) роди, засновані зайшлими людьми («выходцами»), нащадки яких посідали старовинні старшинські уряди й чини (до 1782 р. ) [11].

Міркуючи про співвідношення цих трьох категорій, історик твердив, що

«старшина, яка складала правлячий клас у краї, вийшла, головним чином, з народної маси в найширшому розумінні цього слова. Лише дуже незначна кількість малоросійських дворянських родів належить до нащадків «шляхти», що жила на Чернігівщині й Сіверщині ще до Хмельницького; небагато й таких фамілій, що походять від достовірних вихідців у Малоросію в ХVІІ–ХVІІІ ст. з інших держав» [12].

Що ж до українського дворянства ХІХ–ХХ ст., то, як стверджував Модзалевський, – це прямі нащадки старшини часів Гетьманщини [13].

Як уже встановлено [14], В. Модзалевський належав до петербурзько-чернігівського гуртка українознавців початку ХХ ст. (С. Трійницький, Я. Жданович, Г. Нарбут та ін.). Тим-то цікаві й ті коментарі, які зробив до Родослівника й Гербівника Сергій Трійницький у своїй рецензії на останній:

«На нашу думку, єдино правильний принцип – це той, що його прийняв В. Л. Модзалевський, укладаючи «Малоросійський Родослівник», до якого увійшли тільки ті роди, що походять від малоросійської старшини, тобто роди, що були дворянські й стояли на чолі Малоросії, коли вона, нехай і зіллявшись із Росією, лишалась територіальною одиницею й мала свого гетьмана. Лише ці роди, безпосередньо пов’язані з історією та побутовим устроєм старої Малоросії, можна назвати Малоросійським дворянством і герби його зібрати до «Малоросійського Гербівника». Ми не можемо долучати до Малоросійського дворянства роди, родоначальник яких був хоч і малоросійського, та не дворянського походження, й [лише] виїхавши на службу до Росії (!), здобув тут дворянський титул Російської імперії. Ще менше належать до Малоросійського дворянства фамілії, що випадково набули нерухомости в губерніях колишньої Малоросії (!) й на цій підставі опинилися в їхніх родослівних книгах. Не можна також включати до «Малоросійського Гербівника» польської шляхти, що осіла в ХVІІ та ХVІІІ ст. у Малоросії, тим більше, що герби цієї шляхти суто польські» [15].

Треба спеціально підкреслити суто державницький спосіб мислення істориків петербурзько-чернігівського гуртка, які розрізняли службу в Україні зі службою у Росії і Малоросією (Гетьманщиною) називали територію Чернігівської та Полтавської губерній, інакше кажучи, Козацько-гетьманську державу ХVІІ–ХVІІІ ст. у термінології сучасної «Енциклопедії українознавства». Модзалевський писав, наприклад, що «козацькі полки, які існували в період Гетьманщини, своїх власних печаток не мали» [16]. Принагідно слід підкреслити, що в цьому контексті слово «Малоросія» не має жодного неґативного забарвлення.

У ході Визвольної війни 1648–54 років відбулось докорінне руйнування інформаційної інфраструктури старого українського дворянства (шляхти). У старшинських родинах Гетьманщини достовірної документації давнішого часу майже не існувало. Її заступали легенди про вихідців з інших країн – «з прусів», з Польщі, щонайменше – з Правобережжя, яке, зрештою, теж на той час було Польщею. 14 січня 1891 року Олександр Лазаревський писав Гр. Милорадовичу: «Только из Вашего списка узнал, что Шираи – «род выезжий» (из Погарского государства), но этим обижаться не следует» [17]. Внаслідок явної моди на такого роду леґенди, В. Модзалевський, слідом за Лазаревським, їх відкидав. Паралельні дослідження Вячеслава Липинського показали, однак, що в деяких випадках єдність походження давніших правобережних і пізніших лівобережних родів може бути правдоподібна. Липинський припускав, наприклад, що лівобережні Ждановичі являють собою єдиний рід із Ждановичами – землянами любецькими [18]. У випадку Жураковських він з Модзалевським спеціально полемізував. Арґументуючи свою думку спільністю герба (Сас), Липинський доводив, що Жураковські, які жили за Дніпром і на Русі Червоній, теж являють собою єдиний рід [19]. Навпаки, він підтримав відповідне припущення Модзалевського щодо Апостолів-Щуровських правобережних і Апостолів лівобережних [20].

Документальних відомостей про тяглість дворянських родів ХVІІ – ХVІІІ ст. униз, поза війну 1648 року, обмаль. За Родослівником, обґрунтувати своє походження з ХVІ ст. змогли тільки представники десятка – не більше – фамілій.

1. Болдаковські. Семен Болдаковський 1587 року від «Миколая Лосятинського, державці Любецького» одержав «право польське» на «ґрунти Рогоські» (Чернігівщина; 1, 63). У війну 1648 р. представників роду Болдаковських не було помітно.

2. Забіли. 109 років прожив Петро Михайлович Забіла, що народився 1580 р. На польській службі від Почепівського й Борзенського (потім – Чернігівського) полковника Мартина Небаби 1649 р. він був борзенським наказним полковником, з 1654 р., за Хмельницького – борзенським сотником і полковником (П, 74).

3. Іваненки. Походження Івана Богатого Іоненка (Іваненка), «у землі Волоській гетьмана Дубосарського на всю тамтешню Україну» (друга пол. ХVІІ ст.), від Волоського господаря Івоні (1574) базувалось лише на родинному переказі, але В. Модзалевський був схильний вважати це твердження правдоподібним. В історичне життя України Іваненки входять з початком ХVІІІ ст., коли Григорій Іванович Іваненко, «волоської нації», вийшовши з Молдавії, 1708 року став Брацлавським полковником (П, 179).

4. Мазапети. Львівський купець, грек з походження Мануїл Мадзапета, відомий з 1590 р. як член львівського Ставропігійського братства. У війську Хмельницького служив онук його, Костянтин Мазапета (ІІІ, 263).

5. Мазаракії. Так само купцем був Христофор Мазаракій, який від турків утік з родиною до Львова наприкінці ХVІ ст. За послуги, надані Війську Запорізькому, його син Іван нобілітований на сеймі 1659 р. за поданням гетьмана Івана Виговського. На Наддніпрянщину переїхали щойно Іванові онук Дем’ян та онука Ганна. Онук навчався в Київській академії й одружився з дочкою прилуцького полкового осавула Михайла Мовчана. Помер під час низового Дербентського походу. Ганна вийшла за бунчукового товариша Василя Свічку (ІІІ, 268–269).

6. Мазепи. Генеалогія Мазеп, незважаючи на всі зусилля В. Модзалевського та Ол. Оглоблина, вивчена дуже слабо, оскільки погано документована. Самовидець і Самійло Величко називають гетьмана Івана Мазепу значним шляхтичем козако-руським повіту Білоцерківського. Звідки походили Мазепи-Колединські, невідомо, є лише натяки на подільське (Барське староство) або волинське їхнє походження. На Білоцерківщині Мазепи з’явились у половині ХVІ ст. (ІІІ, 287) [21].

7. Посудевські. Родоначальник Посудевських Конон жив на межі ХVІ й ХVІІ ст. Один із шести його синів Сава Посудевський-Внучко 1653 р. служив у Війську Запорізькому, був сотником Любецьким (1656, 1657, 1660, 1669), у 1667 р. – чернігівським полковим обозним (ІV, 190).

8. Рубці. Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. жив Семен (Созон?) Рубець. Його онук Михайло висунувся вже після нещасливої Переяславської ради, – він фіксується у джерелах як знатний товариш військовий 1668 року та сотник Топальський у 1669, 1672–73 роках (ІV, 368–369) [22].

9. Сулими. Нарешті, у ХVІ ст. жив родоначальник роду Сулим Михайло. Його син у серпні 1635 року зруйнував козацьку фортецю, за що поляки в грудні того самого року стратили його у Варшаві (ІV, 803).

Як бачимо, головний континґент державного управління Гетьманщини склався не у ХVІ ст., а дещо пізніше, хоч свою роль у такому висновку могла відіграти і слабка репрезентативність джерельної бази. Вячеслав Липинський зовсім слушно спостеріг, що саме шляхта увійшла у вир Хмельниччини з ідеєю державності [23]. Але реальних форм надали їй люди іншої ґенерації й іншого походження. Особовий склад державних структур Гетьманщини дала козацька старшина, люди, що висунулись у звільненій від поляків Україні.

У передреволюційну добу, коли Вадим Модзалевський підбив підсумок історичному існуванню дворянства, увійшло менш-більш його десяте покоління дворянства. У двох родинах революцію зустріло дванадцяте покоління. Це Мазаракії та Рубці. Одинадцять поколінь дало п’ять родин – Домонтовичі, Забіли, Лизогуби, Полетики й Старицькі. Десять поколінь простудіював Модзалевський у 27 родинах – Борозни, Бутовичі, Волевачі, Гамалії, Гнідичі, Дмитрашки-Райчі, Добронизькі, Дорошенки, Єсимонтовські, Ісаєвичі, Іскри, Кочубеї, Лишини, Марковичі, Милорадовичі, Мокрієвичі, Покорські, Полетики, Посудевські, Родзянки, Савичі, Самойловичі, Сахновські, Свічки, Скоропадські, Солонини, Стороженки. Генеалогічні розписи 51 родини обмежуються дев’ятьма поколіннями.

Ясна річ, у Родослівнику не всі родини розроблено з однаковою докладністю. Раз-по-раз бракує відомостей про нащадків того чи іншого подружжя [24]. Але треба взяти до уваги, що на своєму історичному шляху різні родини виявили дуже не однакову біологічну потужність. Подаю перелік найчисленніших родин Гетьманщини. Числа означають кількість осіб чоловічої статі за Родослівником. Числа в дужках відтворюють кількість сумарну – за різними гілками чи родами того самого прізвища:

Біологічна потужність дворянських родів Гетьманщини

(256.) Сахновські

(242.) Савичі

(241.) Максимовичі

225. Кулябки

(220.) Марковичі

(205.) Полетики

(175.) Рубці

(173.) Бутовичі

162. Немировичі-Данченки

161. Миклашевські

(160.) Лишини

(156.) Милорадовичі

(144.) Самойловичі

(137.) Іваненки

(131.) Красовські

(129.) Силичі

(128.) Забіли

127. Дорошенки

(126.) Карновичі

126. Гамалії

123. Родзянки

(123.) Романовичі

122. Старицькі

(118.) Кованьки

(113.) Домонтовичі

(113.) Мартоси

112. Горленки

111. Остроградські

(111.) Новицькі

(111.) Солонини

107. Лашкевичі

(107.) Коссовичі

106. Мокрієвичі

102. Войцеховичі

102. Модзалевські

101. Соломки

(101.) Костенецькі

(100.) Ограновичі

Нині, коли виразно намітився процес фізичного виродження українців [25], цікаво й повчально переглянути матеріали про народжуваність у дворянському середовищі в ХVІІ–ХVІІІ ст. Назагал вона трималась у рамках, звичайних і для ХХ ст. Але маємо випадки неординарні. Двоє Сахновських, Іван і Петро (четверте коліно роду) мали багато дітей: перший – восьмеро, другий – п’ятеро. Один із цих восьми, Яким, мав одинадцятеро дітей, причому шестеро його синів, у свою чергу, мали 38 дітей. У подібному темпі йшло розмноження інших галузей цього роду. Єдина дружина Якова Сахновського (ч. 26) Текля Трушинська невідомого року народження мала 11 дітей, які народжувались у неї протягом 17 років (1797–1814). Яків мав у цей час від 45 до 62 років. Дружина згаданого Якима Сахновського Ганна Сангурська протягом двадцяти років (1743–1761/65) народила 11 дітей. Яким уперше став батьком у 38 років, востаннє – у 58. Дружина Івана Сахновського (ч. 43) Меланія Томіловська народила 15 дітей протягом 26 років (1786–1812). Вік Івана коливався в цей час від 27 до 53 років (ІV, 501–544).

1978 року Гарвардський український дослідницький інститут видав двотомову працю Джорджа Ґаєцького з трохи дивною, як на українське око, назвою – «Козацька адміністрація Гетьманщини» [26]. Списки генеральної й полкової старшини подано у Ґаєцького за порядком посад: полковники, полкові обозні, судді, писарі, осавули, хоружі, далі, за сотнями – сотники. Місце кожної з посадових осіб визначилося за хронологією її перебування на посаді.

Крім не виданої на той час монографії Дмитра Дорошенка [27], Ґаєцький з рукописними джерелами не працював. Що ж до джерел друкованих, то склад полкової старшини відбито в них не однаково докладно. Історію полків опрацьовано в нашій історіографії нерівномірно. Це видно з кількості сторінок, що припали на кожний полк американського покажчика, зокрема:

Гадяцький — 39

Київський — 47

Миргородський — 49

Ніжинський — 71

Переяславський — 67

Лубенський — 63

Чернігівський — 57

Полтавський — 55

Стародубський — 51

Прилуцький — 41

Найдокладніше розроблено, як бачимо, історію Ніжинського та Переяславського полків, найгірше – Гадяцького й Прилуцького.

За іменним покажчиком до двотомника, зіставляючи його з Родослівником Модзалевського, можемо визначити внесок окремих старшинських родів у державне управління. Звичайно, і ці числа будуть дещо відносні, оскільки праця Ґаєцького охоплює не всіх посадових осіб. Крім того, засадничо не однаковий рівень посад не дає змоги абсолютизувати числовий вираз того внеску, який зробив той чи інший рід. Все ж таки певний інтерес мають і такі підрахунки.

Представники українських родів на посадах Гетьманщини XVII – XVIII ст. (за Дж. Ґаєцьким)

1. Забіли — 17 осіб.

2. Максимовичі — 15

3. Григоровичі — 13

4. Сулими — 13

5. Борсуки — 12

6. Зеленські — 12

7. Сахновські — 12

8. Солонини — 11

9. Войцеховичі — 10

10. Донці — 10

11. Жураковські — 10

12. Семеновичі — 10

13. Стороженки — 10

14. Уманці — 10

15. Федоровичі — 10

16. Дорошенки — 9

17. Жили — 9

18. Зарудні — 9

19. Мандрики — 9

20. Михайловичі — 9

21. Петровські — 9

22. Апостоли — 8

23. Гамалії — 8

24. Гладкі — 8

25. Дарагани — 8

26. Лисенки — 8

27. Тарновські — 8

Зіставляючи дані Ґаєцького й Модзалевського, бачимо, що Вадим Львович здебільшого автентично відтворив історію найвидатніших родів Гетьманщини. Оскільки у його часи історію Гетьмансько-старшинської держави ще не було як слід розроблено, деякі роди, на жаль, пройшли повз його увагу, і їхніх родослівних розписів він не склав. Серед найвпливовіших 27 фамілій таких родів виявилося шість. Це Гладкі, Григоровичі, Донці, Семеновичі, Федоровичі й Михайловичі. Для тодішнього рівня розробленості теми результат дуже непоганий, тим більше, що Модзалевський відразу готував друге видання, і тільки рання смерть у віці 38 років зупинила його роботу.

Забіли

Як бачимо, найбільший персональний внесок у козацьке державотворення зробив давній рід Забіл, що підноситься до другої половини ХVІ століття, коли діяв його родоначальник Михайло Забіла.

У двотомнику Ґаєцького пропущено наявного у Модзалевського Миколу Тимофійовича (№ 19, його посаду вчений дописав від руки у власному авторському примірнику Родослівника) та Юрія Юрійовича (№ 24) Забіл. Зате за Мякотиним, не перевіривши його висновку, Ґаєцький назвав борзенського сотника Михайла Забілу (1680-ті роки), хоча Лазаревський, на якого Мякотин покликається, з`ясовує, що це зареєстрований у Родослівнику Михайло Тарасович Забіла (№ 12) [28]. З цим Забілою Ґаєцький ідентифікував ніби ще одного Михайла (за «Личным составом малорусской старшины») – наказного сотника басанського 1725 р.

Таким чином, вийде, що різні уряди Гетьманщини посіли не 17, а 18 Забіл:

ІІ коліно:

2. Петро Михайлович (1580–1689)

ІІІ коліно:

5. Тарас Петрович (+ не раніше 1680)

6. Степан Петрович (+ не раніше 1694)

7. Василь Петрович (+ не раніше 1683)

9. Тимофій Костянтинович (+ не раніше 1715)

ІV коліно:

10. Тарас Тарасович (+ не раніше 1715)

11. Юрій Тарасович (+ не раніше 1702)

12. Михайло Тарасович (+ бл. 1740)

19. Микола Тимофійович (+ до 1767)

V коліно:

23. Іван Юрійович (+ раніше за батька, № 10)

24. Юрій Юрійович

25. Пантелеймон Михайлович (+ не раніше 1760)

26. Іван Михайлович (+ не раніше 1760)

38. Карпо Миколайович (* бл. 1737, + не раніше 1788)

VІ коліно:

39. Володимир Пантелеймонович (* бл. 1746, + не раніше 1792)

42. Кирило Васильович (+ до 1781)

49. Іван Карпович (* бл. 1757, + не раніше 1800)

51. Федір Карпович (* бл. 1767, + не раніше 1826)

Уже син згаданого Михайла, Петро Михайлович Забіла (1580–1689), згадуваний довгожитель, який прожив 109 років, незважаючи на свою неписьменність, зробив блискучу кар’єру. Він і заклав тривкі підвалини під майбутнє благополуччя свого роду. Ставши борзенським наказним полковником на початках Хмельниччини (1649), він послідовно перейшов потім посади борзенського сотника й полковника. У правління Івана Брюховецького став генеральним суддею. Разом зі своїм патроном 1665 р. їздив до Москви, де одержав дворянство. За Дем’яна Многогрішного став генеральним обозним. Петро Михайлович Забіла володів п’ятьма селами біля Кролевця і ще двома – в Понорницькій сотні Чернігівського полку.

Крім загиблого під Чигирином 1678 р. Івана Петровича-старшого і знатного військового товариша Івана Петровича-молодшого, одруженого з дочкою генерального обозного Василя Дуніна-Борковського, інші троє синів Петра Михайловича займали показні посади. Усі троє – Тарас, Степан і Василь – побували спершу борзенськими сотниками, після чого Степан і Василь стали по черзі генеральними хоружими, а Степан після цього – ще й ніжинським полковником.

Доба гетьмана Мазепи захопила у свій вир онуків генерального обозного Петра Михайловича Забіли і їхні родини, причому, як у громадянську війну початку ХХ ст., вони опинились у протилежних таборах. Василь Степанович, про якого, зрештою, мало чого відомо, був одружений з дочкою генерального судді Василя Кочубея Марією, а Семен Степанович – навпаки – мазепинець, одружився з дочкою переяславського полковника Ганною Мирович, яка пішла за чоловіком і братами до Туреччини, жила в Бендерах.

Завдяки вдалим шлюбам Забіли поріднилися з найвидатнішими тодішніми родами. Син Івана Петровича Забіли, хоружий генеральної військової артилерії Іван Іванович, був одружений з племінницею гетьмана Івана Скоропадського Прасковією, а його онук Миколай – з дочкою генерального підскарбія й мемуариста Якова Марковича Анастасією. Натомість дочка Івана Петровича Євдокія Іванівна Забіла вийшла за гадяцького полковника Григорія Івановича Граб’янку, славетного літописця. Онук Тараса Петровича і син Михайла Тарасовича Іван Михайлович, коропівський сотник, був одружений з Уляною Андріївною Полуботок, онукою знаменитого наказного гетьмана. Сестра Івана Михайловича, Євдокія Михайлівна, у свою чергу, вийшла заміж за Андрія Яковича Безбородька. Їхній син Олександр став світлішим князем і канцлером Російської імперії.

Борзенське сотництво Забіли посідали майже монопольно [29]. З 1649 по 1760–64 роки, коли сотня поділилася на дві, відомі 13 борзенських сотників. 1649 року цей уряд посів якийсь Пилип (без прізвища), а в 1669 р. – Григорій Проскуренко. Решту часу сотниками були Забіли – десять представників п’яти поколінь:

2. Петро Михайлович, 1654–61

5. Тарас Петрович, 1669–72, 1677

6. Степан Петрович, 1674–77

7. Василь Петрович, 1680, 1683

10. Тарас Петрович, 1689–1709, 1713

11. Юрій Тарасович, бл. 1690

12. Михайло Тарасович, 1710–27

19. Микола Тимофійович (наказний), з 1734

25. Пантелеймон Михайлович, з 1729

42. Кирило Васильович, 1756, 1758

Після утворення двох борзенських сотень цей уряд обіймали ще двоє Забіл:

38. Карпо Миколайович, 1773–74

51. Федір Карпович, 1783

Щоб завершити перелік посад, які займали Забіли, варто згадати, що борзенський сотник Михайло Тарасович (№ 12) став потім ніжинським полковим суддею і суддею генеральним (одружений з дочкою полковника Іллі Новицького). Один з його онуків Володимир Пантелеймонович був дівицьким сотником, а другий, бахмацький, а потім борзенський сотник Кирило Васильович став згодом миргородським полковим сотником.

Племінник Михайла Тарасовича Іван Юрійович і син останнього Юрій Юрійович Забіли були бориспольськими сотниками. Правнук генерального хоружого Степана Петровича Забіли Петро Іванович служив малоросійським полковником і став тестем Михайла Яковича Марковича, сина мемуариста.

Окрему гілку Забіл започаткував брат генерального обозного Петра Михайловича Костянтин Михайлович Забіла. Його син Тимофій Костянтинович служив прохорським сотником. Онука його Миколу Тимофійовича, правнука Карпа Миколайовича і праправнука Федора Карповича я згадував як борзенських сотників, а ще один праправнук Іван Карпович був сотником івангородським.

Дорошенки

Але якщо сотники Забіли брали своєю кількістю, існували й такі роди, чий кількісний внесок до української державності XVII–ХVІІІ ст. міг бути менший, зате якісно, рівнем своїм вони явно переважали. Ці роди складали, сказати б, становий хребет Гетьманщини. Скажімо, рід Дорошенків дав двох «повних» гетьманів і ще двох гетьманів наказних.

Фундатор цього роду Михайло Дорошенко узяв участь у поході гетьмана Петра Сагайдачного на Москву (1618). На гетьмана його обрали 1625 року. За три роки він загинув під Кафою в бою з татарами. (1, 451). Король Ян-Казімір надав шляхетську гідність його синові – Дорофієві, полковникові козацького війська (1650), що мав трьох синів-гетьманів [30].

Знаменитий в історії Петро (1627–98) був спершу полковником Прилуцьким (1657–58), Чигиринським (1660–61) та Черкаським (1665), генеральним осавулом від гетьмана Павла Тетері (1663). Гетьманом він став 1666 року на Чигиринській раді (склав із себе цей уряд 1676 р.). Йому присвячено велику літературу – в першу чергу монографію пера його далекого нащадка Дмитра Дорошенка, а також п’єсу Людмили Старицької-Черняхівської [31].

Рідний брат Петра, полковник Паволоцький Андрій Дорофійович 1674 року проходить як наказний гетьман. Протягом довгого часу між 1677 і 1691 роками сотникував у Сосниці. Нарешті, третій брат Григорій Дорофійович був наказним гетьманом у 1668 р., пізніше – Брацлавським полковником (1668–74).

Щоб подолати підленькі соціалістичні закиди, мовляв, дворяни ХІХ ст. [32] «зрадили свій народ», простежмо зв’язок часів. Для цього треба з’ясувати, яке відношення мали діячі нового й новітнього часу до своїх славетних предків часів Гетьманщини, і це можна зробити як формально, так і по суті. Отже, зв’язок історика Дмитра Івановича Дорошенка з гетьманом Петром визначається так. Син гетьманового кузена Дорофій Дорошенко (№ 20, у 1690 р. військовий товариш) передав своє родове прізвище дітям свого зятя Василя Климченка, зокрема військовому товаришеві при відставці Михайлові Васильовичу (№ 43). Історик Дмитро Дорошенко був праправнуком цього останнього. Він відомий як активний діяч українського монархічного руху першої половини ХХ ст., міністр закордонних справ за гетьмана Павла Скоропадського [33].

Лисенки

Не менш яскраво виявився оцей зв’язок часів у роду видатного композитора Миколи Лисенка, основоположника національного напрямку української музики.

Рідний прадід його рідного діда Іван Якович жив у бурхливу добу Руїни. Він був Чернігівським полковником (1669–71), наказним гетьманом, Переяславським полковником (1677–78, 1690–92). Узяв участь у Чигиринських, обох Кримських (1687 та 1689) походах, а також у поході під Азовом (1696) (ІІІ, 127–128).

Його син Федір Іванович (помер 1751), генеральний осавул, провів ще більш неспокійне, войовниче життя. Він узяв участь у Гилянському (1726), Кримських, Польських, Дербентському та ще одному Кримському (1735) походах. З 1741 р. й до своєї смерті посідав уряд генерального судді. У жовтні 1746 р. Федір Лисенко приєднався до делегації, «обраної від народу малоросійського», щоб поздоровити імператрицю Єлизавету Петрівну із шлюбом її племінника й великого князя, згодом імператора Петра ІІІ, з ангальт-цербстською принцесою, майбутньою імператрицею Катериною ІІ. До складу делегації входили генеральний обозний Яків Юхимович Лизогуб, бунчуковий товариш Василь Гудович і генеральний хорунжий, мемуарист Микола Ханенко. Їхні «вітання» розтяглись на кілька років. Цей час українські дипломати витратили на клопотання про відновлення в Україні гетьманства. Наслідком їхніх заходів 22 лютого 1750 року в Глухові відбулась церемонія обрання нового гетьмана – Кирила Розумовського [34].

Федорова сестра Агафія Іванівна вийшла за Данила Васильовича Забілу (бл. 1657 – не раніше 1748) – особу, на жаль, малоприємну, яка писала доноси – то на гетьмана Івана Мазепу, то на гетьмана Івана Скоропадського. Наслідком першого його засудили простісінько до страти, але помилували. Другий донос завів його до Архангельська (П, 80). Зрештою, виносити остаточний вердикт, перше ніж з’ясувався б зміст його писань, передчасно, адже оскаржував він не самостійника Мазепу, а ніби вірного на той час Петрового підніжка, і ми ще не знаємо, з яких позицій він його критикував і яких перемін сподівався осягти. Наприкінці 1720-х років, перебуваючи під той час у Москві, Данило Забіла подавав якусь записку про необхідність реформ у суспільному ладі України, але зміст цієї записки так само досі не відомий.

Наступне, четверте покоління Лисенків увійшло в смугу мирного, розміреного життя. Федір Лисенко мав шістнадцять душ дітей, які тяжіли більше до господарства. 1751 р. у родину увійшов такий визначний діяч, як генеральний писар, дійсний статський радник Василь Григорович Туманський (1723–1809), одружившися з Уляною Федорівною Лисенко (померла 1809). Їхній син Федір Васильович (+ 1805) став відомим письменником і перекладачем.

Онук Івана Лисенка і Федорів син, безпосередній прадід композитора Йосиф Федорович (№ 9) був бунчуковим товаришем і жив собі в куковицькому родинному гнізді. Одружився він з Марфою Іванівною Себастіанович, дочкою бунчукового товариша Івана Адріановича, учасника Гилянського походу і, відповідно, внучкою Прилуцького полкового писаря (1709–14) і судді (1714–18) Адріана (Андрія) Івановича Себастіановича (ІV, 584–585).

Сестра Йосифа Федоровича Катерина вийшла заміж за Данила Григоровича Стороженка, сина відомого Ічанського сотника, що перебував на цьому уряді понад чверть віку (1715–41), одержавши його від свого батька Андрія Івановича, що сотникував понад 15 років (1700–15), і передавши його, в свою чергу, своєму власному синові – Андрієві Григоровичу ще на 11 років (1741–53). Свекор, Григорій Андрійович у середині 1730-х років входив до комісії для перекладу й зводу книжок правних. У чернігівському музеї Тарновського зберігався, в копії, його портрет (ІV, 774–76).

Троє представників дальшого, п’ятого покоління Лисенків вирушили до Петербурга по науку. Ще п’ятирічного хлопчика, Йосифового сина Романа (діда Миколи Віталійовича) разом із його старшим братом Львом батько записав до імператорського сухопутного шляхетного кадетського корпусу. Щоправда, Роман Йосифович Лисенко великих чинів не осягнув, бо служив поручником (1794–1801). Услід за старшими братами наполегливий батько відправив перегодя до Петербурга ще одного свого сина – Захарія, щойно йому минуло шість років. Цей Захарій при відставці став капітаном.

Дідова сестра Надія Йосипівна Лисенко вийшла заміж за городницького повітового суддю Якова Яковича Лизогуба (№ 32), правнука знатного військового товариша (1708), генерального бунчужного (1713–28), генерального обозного (з 1728 до смерті 1749), згаданого вище дипломата Якова Юхимовича Лизогуба (ІІІ, 101–102) і його дружини Феодори Іванівни Мирович, рідної сестри видатного мазепинця Федора Мировича (ІІІ, 548).

Друга сестра композиторового діда Агафія Йосипівна вийшла за прапорщика Романа Костянтиновича Лизогуба (№ 30), брата в других батька Якова Яковича Лизогуба, чоловіка Надії Йосипівни. Романів дід Семен Юхимович, молодший брат Якова Юхимовича, 1699 р. навчався в Києво-Могилянській академії, був значним (1707) і знатним (1709) військовим товаришем, згодом бунчуковим товаришем (1715–34; ІІІ, 102). Старший брат Якова та Семена Лизогубів Андрій Юхимович (1673–1737) був одружений з дочкою Стародубського полковника Прасковією Михайлівною Миклашевською.

Нарешті, композиторова сестра в третіх Ірина Іванівна Лисенко 1799 року вийшла заміж за колезького реєстратора Петра Михайловича Забілу (№ 52). Його прапрадід Михайло Тарасович (+ бл. 1740; № 12; П, 78–79) за наказного гетьмана Данила Апостола (1703) ходив у похід «під Печори». 1704 року з гетьманом Мазепою він був у поході в Польщі. Учасник Полтавського бою з боку Петра І. Ніжинський полковий суддя (1727–29), генеральний суддя (з 1729).

Накресливши мережу родиннних зв’язків композитора Миколи Лисенка, легко встановити його реальне родинне відношення з найвизначнішими діячами Гетьманщини. Якщо сестра його діда Агафія Йосипівна Лисенко вийшла заміж за Романа Костянтиновича Лизогуба, то, скажімо, прадід цього Лизогуба був одружений з дочкою гетьмана Петра Дорошенка Любов’ю Петрівною. А дід Романа Костянтиновича був одружений з дочкою гетьмана Івана Скоропадського Іриною.

Якщо Агафія Іванівна Лисенко вийшла за Данила Васильовича Забілу, то син його кузена Іван Михайлович був одружений з онукою Павла Полуботка Уляною Андріївною. Сам Полуботок, у свою чергу, як відомо, був одружений з Євфимією Василівною Самойлович, племінницею гетьмана Івана Самойловича. Якщо сестра композиторового прадіда Катерина Федорівна Лисенко вийшла за Данила Григоровича Стороженка, то його рідний брат Степан був одружений з онукою гетьмана Апостола, рідною сестрою Св. Іоасафа Горленка Марфою Андріївною Горленко (ІV, 776). Нарешті, генерал-фельдмаршал Іван Васильович Гудович, син Марії Степанівни Миклашевської, племінниці згаданої вище Прасковії Михайлівни Миклашевської, дружини Андрія Юхимовича, брата Семена Юхимовича, себто діда Романа Костянтиновича Лизогуба, який доводився чоловіком Агафії Йосипівні Лисенко, – одружився з дочкою гетьмана Кирила Розумовського Прасковією.

З цікавості наблизимося до часів самого Миколи Віталійовича і пізніших. Чоловік його сестри Софії Віталіївни Михайло Петрович Старицький був сином Петра Івановича Старицького, що доводився кузеном Кузьмі Миколайовичу Старицькому, одруженому з Вірою Павлівною Леонтович. Брат останньої Микола Павлович і меценат Василь Федорович Симиренко одружились із сестрами – Ольгою та Софією Альбранд. Син Миколи Павловича Леонтовича Костянтин Миколайович і ще один старогромадівець Яків Миколайович Шульгин, у свою чергу, одружились теж із сестрами Устимович – Марією та Любов’ю. Один із синів Любові Миколаївни Устимович, Олександр Шульгин, став міністром закордонних справ Української Держави [35], а другий, Володимир, загинув під Крутами. Яків Михайлович Шульгин, онук поета Остапа Рудиковського, мав сестру Віру, що вийшла заміж за Володимира Павловича Науменка.

Характерною особливістю державного апарату Гетьманщини було тісне родинне споріднення його членів, якого не знаходимо, скажімо, в Росії. Пояснювалося це в першу чергу меншим масштабом, меншою кількістю українського дворянства. Отож, аналіз родинних зв’язків Миколи Лисенка можна провадити як завгодно довго. У принципі можна довести його спорідненість із будь-яким урядовцем Гетьманщини – будь-яким полковником, будь-яким сотником, хорунжим, обозним, суддею чи бунчужним. Автор «Тараса Бульби» (1890) композитор Микола Лисенко – плоть від плоті і кров від крові цих людей. Він продовжує ту саму культурну традицію, органічно, ізсередини відтворюючи в музичному матеріалі особливості козацької, української ментальності. Культурна традиція через конкретних осіб з`єднувала українських гетьманів з героями Крут.

Жодної натяжки в цих висновках, думається, немає, адже реальним, свідомим носієм цієї традиції був рідний батько Миколи Віталійовича – полковник лейб-гвардії кірасирського полку Віталій Романович Лисенко. Племінниця композитора Людмила Старицька-Черняхівська в передмові до повісті «Діамантовий перстень» із замилуванням згадувала його довгі розповіді про минуле. Одне з його оповідань із життя полтавського поміщицтва лягло в основу самої повісті. Часами ж Віталій Лисенко переповідав історію свої безпосередніх предків: «Людя, – казав він мені, – слухай і запам’ятай історію свого роду». Тоді починалось оповідання на тему: Авраам роди Ісаака, Ісаак роди Іакова і т. д. – історія Лисенків, Булюбашів, Луценків. З історії Булюбашів мені подобався тільки один епізод [...]. Ще оповідання про Лисенка-Вовгурю, поплічника Богданового, мені надзвичайно подобались; решту – хто, коли, де і як з ким побрався – забула» [36]. Ясна річ, усі ці оповідання батько передав свого часу синові, Миколі Віталійовичу Лисенку.

Звертає на себе увагу, що згадані вище Симиренки – Шульгини – Науменки, не належачи, як Лисенко, до родовитого українського дворянства старшинського походження, все ж таки, завдяки сприятливим для них обставинам, значно поширили коло української еліти, продовжуючи ту саму культурну традицію. Подібна тенденція простежується і в письменстві.

Якщо на 1 серпня 1993 року в Спілці письменників України нараховувалось понад 1300 осіб, українські літературознавці минулого оперували надто малою кількістю імен. І рівень розвитку науки, і сам матеріал не давали їм змоги аналізувати його на рівні літературного процесу. Узагальнюючи літературну продукцію України ХІХ ст., С. Єфремов зміг піднестись лише до поняття «десятиліть»:

Розділ Х — 60-ті роки

(Розділ ХІ — Галичина)

Розділ ХІІ — 70-ті роки

Розділ ХІІІ — 80-ті роки

Розділ ХІV — 90-ті роки

Укладач канону українського письменства ХІХ ст. Сергій Єфремов [37], інші історики літератури початку ХХ ст. народницько-соціалістичної орієнтації, тим більше підсовєтські літературознавці, конструювали свої побудови на ідейній платформі класового протистояння. На перший план висували вони письменників, перейнятих деструктивною критикою ладу. Особливої ваги при цьому набирали автори, що виразно розгортали соціалістичну ідеологію, не бачили можливостей для поліпшень суспільно-політичних відносин у межах системи, а прагнули до її повалення. До цієї когорти підверстували зрештою всіх тенденційних авторів, чий світогляд виявлявся не так виразно, але хто бодай всіляко підносив образи трудящих і всіляко принижував образи представників української соціальної еліти. Внесок до культурної скарбниці саме таких письменників набував в очах літературних критиків особливо великого значення незалежно від мистецької вартості творів.

Що й казати, після європейської революції 1848–49 років, а особливо після селянської реформи 1861 року, українські письменники, не без впливу геніальної Шевченкової музи, ніби наввипередки поспішали додати й свої зусилля в поглибленні соціально-класових протиріч. Те саме відбувалось у мистецтві: К. Трутовський залюбки працював над композиціями «Танок кріпачок перед поміщиками» (туш, графітний олівець, 1859), «П’яний поміщик», «Привели до пана» (обидві – сепії, 1870-ті роки) [38], але йому й на думку не спало створити, наприклад, серію жанрових картинок із життя хоча б тих дідичів, що впроваджували в своєму господарстві новочасні технічні засоби, провадили археологічні розкопки чи записували фольклорні пам’ятки.

На жаль, політизації української літератури повною мірою сприяла наелектризована аудиторія розаґітованих студентів і курсисток. Отже, поруч Чернишевського, Пісарєва й Михайловського, в українській літературі вони знайшли, кого підносити й висувати. Твори Якова Щоголева, Грицька Григоренка, Володимира Леонтовича виразно програвали в популярності.

Тим часом ніхто й не помітив, що саму нову українську літературу творили в першу чергу якраз репрезентанти цього самого зненавидженого класу дворян – від Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гребінки, Костомарова, Олекси Стороженка, через Кониського, Старицького, Карпенка-Карого аж до Лесі Українки, Коцюбинського й навіть Бориса Грінченка, не говорячи, звісно, про літераторів меншого калібру. У ХІХ ст., як зараз побачимо, дворяни явно випередили навіть представників духовного стану, що абсолютно переважали в культурі ХVІ–ХVІІІ ст. І от людей, представники яких віддали увесь свій літературний хист народній справі, звинувачували в зраді народних інтересів.

Розглянемо ж питання про залежність українського національного відродження ХІХ ст. від тих культурних здобутків, що їх нагромадили українські аристократи. Орієнтовне уявлення про таку залежність може дати якраз картина соціального походження українських письменників ХІХ ст. Міродайна «Історія українського письменства» народника Сергія Єфремова забезпечить чистоту аналізу. Розглядаю, природно, тільки письменників-наддніпрянців. Єфремовський канон зіставляю з основними довідковими виданнями й літературознавчими курсами.

Цікаво, що, взятий за основу, цей канон спершу не цілком покривався іншими працями [39]. Скажімо, у другому томі «Хрестоматії» М. Плевака (перший розділ першого тому звався «Дрібно-панська передшевченківська література») ми не знайдемо присутніх у Єфремова Гр. Григоренка, М. Грушевського, Дніпрової Чайки, Т. Зіньківського, Ор. Левицького, В. Леонтовича та Л. Яновської. Зате Плевако висунув М. Вороного, Ів. Манжуру та Гн. Хоткевича, яким Єфремов не приділив досить уваги. Об’єктивнішою, як не дивно, виявилась УРЕ, де знаходимо увесь єфремовський список, за винятком лише трьох письменників – Дм. Марковича, В. Леонтовича та Гр. Чупринки.

Соціальне походження українських письменників ХІХ ст.
за каноном С. Єфремова

1. Котляревський Іван Петрович. * 1769, Полтава. Згідно формуляра 1806 року, «з дворян губернського міста Полтави» [40].

[Білецький-Носенко Павло Павлович. * 1774, Прилуки. Дворянин (І, 156–157)] [41].

2. Пузина Костянтин (у чернецтві Філадельф). * 1790, Полтава [42].

3. Макаровський Михайло Михайлович. * 1783, Гадяч Полтавської губ. Син священика [43].

4. Рудиковський Євстафій (Остап) Петрович. * 1784, с. Вільшанка Васильківського пов. Київської губ. Син сільського священика [44].

5. Гоголь Василь Опанасович. * не раніше 1780, хут. Купчинський Шишацької сотні. Дворянин (I, 293). Вс. Чаговець опублікував грамоту про внесення дворянина секунд-майора Опанаса Дем`яновича Гоголя-Яновського у першу частину дворянської родослівної книги Київської губ. У 1830-х роках Гоголі мали понад 400 кріпаків і близько 1100 десятин землі [45].

6. Тополя (Тополинський) Кирило. Походив з Правобережжя [46]. Служив реєстратором при Казанському губернському правлінні (1843).

7. Кухаренко Яків Герасимович. * 1800, Катеринодар. Батько запорізький полковник [47].

8. Гулак-Артемовський Петро Петрович. * 1790, м. Городище Черкаського пов. Київської губ. Батько – бідний священик із дворянського роду [48].

9. Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович. * 1778, с. Основа, тепер у межах Харкова. Дворянин. Старший брат, Андрій Федорович Квітка, бл. 25 років підряд був губернським маршалом [49].

[Максимович Михайло Олександрович. * 1804, хут. Тимківщина Полтавської губ. Дворянин. Герб Пелеш змінений] [50].

10. Боровиковський Левко Іванович. * 1806, с. Милюшки Хорольського пов. Полтавської губ. За М. Плеваком, «син небагатого полупанка». У Хорольському пов. (1852) мав 2 душі селян і бл. 100 десятин землі неподільно з братами [51].

[Забіла Віктор Миколайович. * 1808, хут. Кукуріковщина Чернігівської губ. Дворянин. Герб Остоя (ІІ, 89). За ревізькою казкою 1816 р., спадкоємці померлого Миколи Забіли Карпо, Микола та Віктор мали кріпаків чоловічої статі 69, жіночої 70 у слободі Чесниківці Борзенського пов.] [52].

11. Гребінка Євген Павлович. * 1812, хут. Убєжище Пирятинського пов. Полтавської губ. Дворянин (І, 330) [53].

12. Метлинський Амвросій Лук’янович. * 1814, с. Сари Гадяцького пов. Полтавської губ. З небагатої дворянської сім’ї [54].

13. Костомаров Микола Іванович. * 1817, с. Юрасівка Острогозького повіту Воронізької губ. Позашлюбний син російського поміщика й української селянки-кріпачки. З автобіографії: «Фамильное прозвище, которое я ношу, принадлежит к старым великорусским родам дворян или детей боярских. Насколько нам известно, оно упоминается в ХVІ веке [...]» [55].

14. Шевченко Тарас Григорович. * 1814, с. Моринці Звенигородського пов. Київської губ. Син селянина-кріпака [56].

[Афанасьєв-Чужбинський Олександр. * 1816, с. Ісківці Лубенського пов. Батько – дрібний поміщик, росіянин. Мати українка [57]. За ревізією 1816 р., батько мав спадкових чоловіків 10 та жінок 10 душ, а одержаних за дружиною чоловіків 3 та жінок 5 душ].

15. Куліш Пантелеймон Олександрович. * 1819, м. Вороніж Глухівського пов. Чернігівської губ. Із давнього козацько-старшинського роду. Батько – «дворянин без чину» [58].

16. Стороженко Олексій Петрович. * 1806 (за УРЕ – 1805), с. Лисогори Борзенського пов. Дворянин. Герб Шеліга. Хрещений батько – кн. Олексій Бор. Куракін (ІV, 783-4) [59].

[Корсун Олександр Олексійович. * 1818, с. Богданівська Антипівка Ростовського-на-Дону пов. Дворянин] [60].

17. Марко Вовчок (справжні прізвище, ім’я та по-батькові – Вілинська Марія Олександрівна). * 1833 у маєтку Єкатерининському Єлецького пов. Орловської губ. Батько – майор Сибірського гренадерського полку, дворянин; мати – з дворянського роду Данилових, двоюрідна сестра матері Писарєва. За Модзалевським, рід Вілинських український (І, 189; ІІІ, 418) [61].

18. Щоголів Яків Іванович. * 1823, Охтирка. З небагатої дворянської родини [62].

19. Глібов Леонід Іванович. * 1827, с. Веселий Поділ Хорольського пов. Полтавської губ. Батько – кременчуцький міщанін Іван Гліба, управитель у Гаврила, потім – Порфирія Родзянок (IV, 301, №19; 308, №44) [63].

20. Руданський Степан Васильович. * 25. 12 ст. ст. 1833, с. Хомутинці Вінницького пов. Син священика [64].

21. Свидницький Анатоль Патрикійович. * 1834, с. Маньківка Гайсинського пов. Подільської губ. Син місцевого диякона [65].

22. Мордовець-Сліпченко Данило Лукич. * 1830, слоб. Данилівка на Дону біля Царицина. Син управителя маєтку поміщиків Єфремових, звільненого з кріпацтва в нагороду за службу [66].

23. Кониський Олександр Якович. * 1836, с. Переходівка Чернігівської губ. Дворянин (ІІ, 424). Правнук брата у других архиєпископа Георгія Кониського. Герб Одровонж [67].

24. Драгоманов Михайло Петрович. * 1841, Гадяч. Дворянин [68].

25. Старицький Михайло Петрович. * 1839, с. Кліщинці Золотоніського пов. Дворянин (ІV, 754) [69].

26. Кропивницький Марко Лукич. * 1840, с. Бежбайраки Херсонської губ. Батько – управитель поміщицького маєтку. Мати – Капітоліна Іванівна, позашлюбна дочка поміщика і поміщиці. Офіційні документи (доповідна записка на ім'я С. Ю. Вітте 8 січня 1905 р., подання до начальника Головного управління в справах друку 19 квітня 1906 р.) підписував «Дворянин Марк Лукич Кропивницкий» [70].

27. Карпенко-Карий (справжнє прізвище Тобілевич) Іван Карпович. * 1845, хут. Арсенівка. Батько дворянин. Софія Тобілевич наводить початок судового акту:

«Шимон Тобілевич, доказующий тепер свої права на дворянство, по ревізії 1795 р. зачислен в списки з синами Адамом і Вікентієм і що вищеречений Шимон єсть шляхтич от уродзоних Антона і Маріянни з Шандровських – син, а Міхаїла і Розалії з Зорніцьких, гербу Тривдар, Тобілевичів внук, – що предки його з незапам’ятних часів в званії дворянському пробували і привілеями дворянству властивими користувались, об чім свідчить герб Тривдар і грамота з підписом дванадцяти дворян; що ввесь рід Тобілевичів вів завжди род жизні, свойственний дворянам» [71].

28. Нечуй-Левицький Іван Семенович (справжнє прізвище Левицький). * 1838, міст. Стеблів. Син священика [72].

29. Мирний Панас (справжнє прізвище, ім’я та по-батькові Рудченко Панас Якович). * 1849, м. Миргород. У некролозі брата І. Рудченка, написаному у вересні 1906 р., розповідав: «Батько і мати І. Я. мали в Миргороді своє дворище, а в Миргородському повіті десятин на 60 землі. Було всіх кріпаків чотири сім'ї, що жили окремо від двору на своїх невеличких ґрунтах, у дворі ж було дві дівки та удова Оришка з невеличким сином Василем. Окрім сього, був ще одноліток Василів – Андрій-сирота [...]». Батько бухгалтер у миргородському повітовому скарбництві. 22 квітня 1895 р. письменник одержав орден св. Володимира 4 ст. На підставі цього 1901 р. подав прохання до дворянського зібрання про введення у дворянський стан. З 6 квітня 1914 р. – дійсний статський радник [73].

[Манжура Іван Іванович. * 1851, Харків. Із дворян. Батько колезький секретар] [74].

30. Грінченко Борис Дмитрович. * 1863, хут. Вільховий Яр Харківського пов. За М. Плеваком, народився у бідній панській сім’ї [75].

31. Зіньківський Трохим Аврамович. * 1861, Бердянськ. Син хлібороба, що був потім на поденній роботі [76].

32. Маркович Дмитро Васильович. * 1848, Полтава. Дворянин. Герб (ІІІ, 425) [77].

33. Левицький Орест Іванович. * 1848, міст. Маячка Кобеляцького пов. Полтавської губ. Син диякона. Прадід письменника Григорій Ніс, відомий штихар, одружився з дворянкою Левицькою і змінив своє прізвище [78].

34. Самійленко Володимир Іванович. * 1864, м. Великі Сорочинці Миргородського пов. Полтавської губ. Позашлюбний син заможного землевласника Івана Олександровича Лесевича (* 1832, м. Ковалівка біля Гадяча) та кріпацької дівчини дідича Черниша Олександри Кіндратівни Самійленко. За батьком (1853) у Зіньківському пов. 240 душ і 3000 десятин землі (III, 92) [79].

35. Грабовський Павло Арсенович. * 1864, с. Пушкарне Харківської губ. Син сільського пономаря [80].

36. Українка Леся (справжні прізвище, ім’я та по-батькові Косач Лариса Петрівна). * 1871, м. Новоград-Волинський. Дворянка. Герб Коси [81].

37. Кримський Агатангел Юхимович. *1871, м. Володимир-Волинський. Син учителя гімназії. У листі до І. Франка від 2/14 листопада 1891 р. писав: «Мій батько з білоруського міщанського роду, мати – полька литовська [...]» [82].

38. Дніпрова Чайка (дівоче прізвище; справжні ім’я та по-батькові Березіна Людмила Олексіївна). * 1861, с. Карлівка Ананьївського пов. Херсонської губ. Дочка сільського священика [83].

39. Грушевський Михайло Сергійович. * 1866, м. Холм. Дворянин [84].

40. Коцюбинський Михайло Михайлович. * 1864, Вінниця. У листі до С. Єфремова від 18. ХІ. 1902 писав: «Рід мій ведеться од давніх українських бояр». Те саме – в його листі до М. Мочульського від 17. XІ. 1905 [85].

41. Чернявський Микола Федорович. * 1868, с. Торська Олексіївка Бахмутського пов. Катеринославської губ. Син диякона [86].

42. Яновська (дівоче прізвище Щербачова) Любов Олександрівна. * 1861, с. Миколаївка Борзнянського пов. Чернігівської губ. у маєтку бабусі Боголюбцевої (рідної сестри Ганни Барвінок). Дочка російського поміщика, ротмістра Олександрівського гусарського полку Олександра Щербачова. 1880 р. закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат [87].

43. Григоренко Грицько (справжні прізвище, ім’я та по-батькові Судовщикова-Косач Олександра Євгенівна). * 1867, м. Макар’єв Костромської губ. Батько Євген Васильович Судовщиков – дворянин Полтавської губернії, мати – Ганна Іванівна Хойнацька-Судовщикова – з дворян Подільської губернії [88].

44. Левицький Модест Пилипович. * 1866, с. Вільхівка Проскурівського пов. Подільської губ. Батько – дідич та інспектор народних шкіл Подільської губ. Мати – Модеста Бишовська з роду Лєщинська [89].

45. Леонтович Володимир Миколайович. * 1866, с. Матяшівка (Горіхівщина) Лубенського пов. Дворянин (ІІІ, 78).

46. Винниченко Володимир Кирилович. * 1880, Єлисаветградський пов. Херсонської губ. З бідної селянської сім’ї [90].

47. Черкасенко Спиридон Феодосійович. * 1876, м. Новий Буг. Син селянина [91].

48. Васильченко (справжнє прізвище Панасенко) Степан Васильович. * 1878/79, м. Ічня. Син селянина [92].

49. Тесленко Архип Юхимович. * 1882, с. Харківці Лохвицького пов. Полтавської губ. За М. Плеваком, батько – «убогий селянин» [93].

50. Олесь Олександр (справжні прізвище, ім’я та по-батькові Кандиба Олександр Іванович). * 1878, хут. Кандиби Лебединського пов. Харківської губ. Правдоподібно, нащадок Корсунського полковника Федора Кандиби [94].

51. Чупринка Григорій Оврамович. * 1879, м. Гоголів Чернігівської губ. За Ол. Коваленком, син козака [95].

52. Філянський Микола Григорович. * 1873, с. Попівка Миргородського пов. Полтавської губ. Син священика [96].

Результати цього зіставлення приголомшують. По-перше, впадає в око стійка тенденція літературознавців прибіднюватися. Поміщика охоче назвуть дрібним, небагатим, навіть якщо це (як-от у випадку з Гоголем) неправда. У кількох випадках біографічних відомостей не маємо взагалі (К. Пузина, К. Тополя). Але й так із духовного стану вийшло тільки десятеро письменників, а з дворян – 30, навіть якщо не рахувати пропущених у єфремовському каноні П. Білецького-Носенка, М. Максимовича, В. Забіли та О. Корсуна. Декілька гербових дворян: крім М. Максимовича й В. Забіли, це О. Стороженко, О. Кониський, Д. Маркович і Леся Українка.

З сердечним болем міркував про долю українського дворянства Василь Горленко. У листі від 11 листопада 1899 року до Миколи Стороженка він писав:

На еміґрації, уже по війні в обороні покривдженого дворянства, крім Олександра Оглоблина, ставав і Омелян Пріцак. Зосередившись на меценатській діяльності дворянства, він дав загальнішу формулу, що знаходить тепер цілковите підтвердження: «Наше відродження у XIX ст. було б неможливе, якщо б наші вищі верстви, старі і нові, були в дійсності цілковито денаціоналізованими «відродками» [98].

Більше того. Не може не зворушити, що галичанин, народженець Самбірщини, професор Пріцак зронив блискуче спостереження: «Українське відродження почалося на території колишньої Гетьманщини» [99]. Це достеменно так. Бо якщо священик не завжди вільний вибирати місце свого служіння, особливо після училища, семінарії чи академії, – поміщик народжується звичайно в батьківськім маєтку і під батьківською стріхою – селянин. Отож, якщо, зважаючи на меншу значущість місця народження вихідців із духовного стану, переглянути той самий єфремовський список, ми побачимо, що літературні діячі ХІХ ст. походять великою мірою з Полтавщини, менше з Чернігівщини й Харківщини. Вони, отже, – прямі нащадки Гетьманщини. Коли війни пригасли, і дворяни перейшли до мирного життя, головною їхньою справою стало відродження національної культури. І в цьому теж полягає історична місія української державності ХVІІ–ХVІІІ ст., що була результатом спільних зусиль усіх станів суспільності, в першу чергу дворянства.

Бо хоча українська шляхта існувала ще на Правобережжі і в Галичині [100], лівобічне дворянство – особливе. Воно було аванґардним класом державності XVII–XVIII ст. і основою культурно-національного відродження XIX ст.

На жаль, згасання окремих родів являє собою, зрештою, природний процес, тим більше, що немайнова спадковість у нашому суспільстві визначається лише по чоловічій лінії. Але приступний нам аналіз сучасного становища дворянської традиції показує, що за роки большевицького панування кілька хвиль державного терору, а також еміґрація 1919–21 років, цей процес різко підстібнули. З життя вилучено десятки більш чи менш потужних родів, так що тепер немає навіть носіїв їхніх прізвищ, людей нехай би навіть іншого, не дворянського походження.

Зіставлення списків дворян з репертуаром прізвищ може здатись доволі екстраваґантним, але як прийом у генеалогічній літературі припускається. Міркуючи про прогалини в архівно-документальному матеріалі, Ол. Оглоблин відзначав: «Отож, переглядаючи матеріяли деяких ревізій Слобожанщини першої половини ХVІІІ ст. й зіставляючи їх з аналоґічними матеріялами з Правобережної України того (й пізнішого) часу, на підставі, з одного боку, топоніміки, а з другого боку, деяких іменнів (прізвищ) людности, пов’язаних з однойменними поселенцями, можна було реконструювати, з більшою чи меншою певністю, відповідні колонізаційні рухи й навіть подекуди локалізувати або й датувати їх» [101].

Як різко впала за большевиків роль дворянства в інтелектуальному житті України, видно з простих зіставлень. Друге видання довідника «Хто є хто в українській політиці» (1995) фіксує разом понад 1300 осіб. З них дворянські прізвища мають лише 32 душі – М. Борсук, В. Брюховецький, О. Вербицький, О. Голуб, В. Гусаковський, І. Деркач, І. та М. Дорошенки, А. Зарудний, Б. Іваненко, І. Кандиба, М. Коробко, Ю. Кочубей, Б., В., В. та Ю. Кравченки, А. Левченко, А., В. та О. Лисенки, П. Мовчан, Є. Новицький, С. Рашевський, Ю. Сахно, П. Тарновський, В. та О. Тризни, М. та Ю. Уманці, В. Черняк та М. Яворський [102]. Вони складають тільки 2,46 % від загальної кількості політиків.

Ще гірша справа з письменниками. В останньому, найповнішому довіднику пореволюційних письменників вміщено 1743 біобібліографічні статті. Носіїв дворянських прізвищ серед них 40. Це М. та О. Білецькі, Д. Бобир, В. Брюховецький, В. Виговський, В. Войцехович, Гр. Донець, І. та Я. Дорошенки, Н. Забіла, М. Зарудний, В. та І. Іваненки, Л. Кир’яков, Ю. Корецький, Ю. Кочубей, А., Є., І. та У. Кравченки, А. Красовський, В. Кулаковський, В. Лагода, М. Левченко, А., В., В. та Ю. Лисенки, Ж. Максимович, П. Мовчан, Б. Мозолевський, І. Немирович, Ол. Новицький, В. Петровський, Н. Романович, Л. Рубан, І. Савич, М. та М. Тарновські, М. Турківський [103]. Вони складають, отже, ще менше, – 2,29 % від загальної кількості письменників.

Якою мірою втрачено уявлення про колишню повноту соціальної структури українства, свідчить хоча б «Щедрівка для бабусі Ганнусі» Миколи Сома:

Прохукаю шибку: побачу замети

І тінь од вікна до сусідських воріт...

Хіба ж не усі українські поети

У хаті злиденній з’явились на світ? [104]

Люди, що народились за большевиків і за них дістали освіту, вже не знають про саме існування цілих класів, і то класів провідних.

Та найменший відсоток дворянських прізвищ (1,89) серед вчених. Словник викладачів вузів УРСР (1968) містить 1644 довідки. Дворянські прізвища має лише 31 особа – Б. Безбородько, А., В. та П. Білецькі, А. та С. Голуби, В. Деркач, А. та М. Зеленські, І. Іваненко, О. Кованько, Г. Кодинець, М. Кравченко, І. Красовський, П. Лазаревич, М. Левченко, В. Леонтович, В. та М. Лисенки, І. та М. Лисиці, Є. Маковська, М. та Я. Максимовичі, В. Огієвський, В. Палій, А. Самойлович, А. Селецький, М. Черняк, М. Яворський, Т. Якимович [105]. Тим часом треба взяти до уваги, що дехто з названих осіб не лише не дворянин, але навіть і не українець. Це передусім Веніамін Якович Білецький та Самуїл Йосипович Голуб (в цьому слабке місце самого методу).

Характерно, що в реєстрі членів Київського дворянського зібрання (1993, 86 імен) нащадків української козацької старшини тільки двоє. Це Леонід Кузьминський та Інна Федущак (Юркевич) [106]. І це прямий результат того сатанинського експерименту, який поставили над Україною большевики.

Примітки

1. Савелов Леонид Михайлович (30 квітня 1868, Варшава – 19 жовтня 1947, Белвілл біля Детройта, США). Библиографический указатель по истории, геральдике и родословию российского дворянства. Изд. 2. Острогожск, 1897. 268 с.;

Wykazy polskich rodzin szlacheckich / W opracowaniu Dг. Fіl. S. J. Starykon-Kasprzyckiego i ksiedza Michala Dmowskiego. Tom І–ІХ // Polska Encyklopedja szlachecka. Tom ІV-ХІІ. – Warszawa, МСМХХХVІ–МСМХХХVІІІ;

Tarnawski Aleksander Dr. Szlachta zagrodowa w Polsce poludniowo-wschodniej: Materialy do bibliografii. – Lwow. – 1938. – 91 s. (104 поз.);

Голубец Микола (1891-1942). Золота книга українського лицарства. [Зошит] 1. Львів: К.Голубцева, 1939. – 32 с. (А-Бірбаші);

Жарких Микола Іванович (нар. 13 червня 1956, Кіровоград). Генеалогія // Жарких М. Бібліографія старої України, 1240–1900 роки. Зошит 1. – К., 1995. – С. 116–117 (25 поз.);

Томазов Валерій В’ячеславович (27 лютого 1968, м. Магдебурґ, Німеччина) . Генеалогія козацько-старшинських родів: історіографія та джерела (друга пол. XVII – поч. ХХІ ст.). К.: Стилос, 2006. 284 с.

Про Мик.Голубця: Костюк Степан, Стефанишин Тарас. Микола Голубець: Бібліогр. пок. Львів: Львів. наук. б-ка ім. В.Стефаника, 2005. 150 с.

Про Л.М.Савьолова: Савелов Л.М. // Русские писатели 1800-1917: Биогр. словарь. [Том] 5: П-С. М.: Большая росс. энциклопедия, 2007. С. 429-430 (С.Ю.Шокарев).

Про В.В.Томазова: Інститут історії України НАН України, 1936-2006. К., 2006. С. 662.

2. Оглоблин (прізв. батька — Мезько; Оглоблін; Ohloblyn) Олександер (Oleksander) Петрович (24 лист. 1899, Київ — 16 лютого 1992, м. Лудлов, США). Люди старої України. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1959. – С. 6.

Див. також: Винар Любомир (нар. 2 січня 1932). Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина, 1920–1975 // Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. – Нью-Йорк: УВАН, 1977. – С. 93–123;

Його ж: Олександр Петрович Оглоблин // Укр. історик. Кн. 1–4 (116–119). – Нью-Йорк, etc, 1993. – С. 6–57.

3. Липинський В'ячеслав Казимирович (5 квітня 1882, с. Затурці Володимирського пов. на Волині – 14 червня 1931, санаторій Вінервільд біля Відня). Історичні студії та монографії. Том 3: Україна на переломі. 1657– 1659. – Відень: Дніпросоюз, 1920. – С. [5].

4. Липинський В. Твори. Том 2: Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. – Філядельфія, 1980. – С. 240–241.

5. Див.: Белоконь С. И. Генеалогические материалы в архиве В. Л. Модзалевского // Археографический ежегодник за 1979 год. – М.: Наука, 1981. – С. 267.

6. Про нього див.: Оглоблин Ол. Вадим Модзалевський // Наші дні. – Львів, 1943. – Ч. 10. – С. 3–4;

Міяковський Володимир Варлаамович (6 липня 1888, Ковель — 22 березня 1972, Нью-Йорк). Вадим Модзалевський – український родознавець // Рід та знамено. – [Франкфурт-на-Майні; Хехст], 1947. – Зшиток 2. – С. 22–27. Підп.: Б. Ясенчик.;

Оглоблин Ол. Микола Василенко й Вадим Модзалевський // Укр. історик. – Нью-Йорк; Мюнхен, 1966. – Том 3–4. – Ч. 11–12. – С. 5–25;

Коваленко Александр Борисович (нар. 5 лютого 1951, Чернігів). В. Л. Модзалевский как историк и источниковед. Автореферат… канд. ист. наук. – К., 1980. – 24 с.;

Білокінь С. Історик, якого я люблю // Наука і культура: Україна. Вип. 29. – К., 1996. – С. 240–249.

Мій реферат «Життя та наукова спадщина Вадима Модзалевського» (1971. – 55 стор.), огляд матеріалів з історії літератури в його архіві (1979) та повний бібліографічний покажчик робіт Модзалевського досі не опубліковані.

7. Модзалевский Вадим Львович (28 березня / 9 квітня 1882, Тифліс – 3 серпня 1920, Київ). Малороссийский Родословник. Том 1. – К., 1908. – С. 1 другої паґ. Далі поклики даються в тексті: римська цифра означає том, арабська – сторінку.

Пор.: Панашенко Віра Василівна (5 лютого 1936, м. Васильків Київ. обл.). Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII–XVIII ст.). – К.,1995. – 211 с.

Перевидання двох праць Модзалевського я ввів до вид.: Перспективний план підготовки до друку та видання джерел з історії України (на період до 2000 р.). – К.: Археогр. комісія АН УССР, 1989. – С. 29. На жаль, в організації роботи мене підтримано не було.

8. Модзалевський В. Нові відомості про родину Многогрішних // Україна. 1917. Кн. 3–4. – С. 78.

9. Модзалевский В. Очерки по истории лохвицкой, сенчанской, чорнуской, куренской и варвинской сотен, вошедших в состав Лохвицкого уезда // Лохвицкий исторический сборник. – К., 1906. – С. 227.

Пор.: Білокінь С. Лохвицький історичний збірник // Зоря. Лохвиця, 1982. 9 січня. № 4 (7182). С. 4.

10. Кістяківський Олександр Федорович (14/26 березня 1833, с. Городище Чернігів. губ. – 13/25 січня 1885, Київ). Щоденник (1874–1885) у 2-х т., том 2. К.: Наук. думка, 1995. С. 243.

11. Лукомский Владислав Крескентьевич (5 липня 1882, Калуга – 11 липня 1946, Москва) и Модзалевский В. Л. Малороссийский Гербовник. – СПб., 1914. – С. XVI.

Пор.: Білокінь С. І. Матеріали з історії мистецтва в архіві В. Л. Модзалевського // Український археографічний щорічник. Вип. 1. – К., 1992. – С. 196–200.

12. Лукомский В. К. и Модзалевский В. Л. Малороссийский Гербовник. – С. XVI.

13. Там само.

14. Белоконь С. Георгий Нарбут // Искусство. – 1977. – № 2. – С. 63;

Його ж. Мазепинець, старшинський син: До 110-річчя з дня народження Юрія Нарбута // Альманах Українського Народного Союзу 1997. Джерзі Ситі; Ню Йорк: Вид-во «Свобода», без року. С. 122-127.

15. Тройницкий Сергей Николаевич (1 вересня 1882, с. Галайки Таращ. пов. Київ. губ. — 2 лютого 1948, Москва). Рец.: Лукомский В. К. и Модзалевский В. Л. Малороссийский Гербовник // Гербовед. – Пб., 1914. – Октябрь. – С. 156.

16. Модзалевский В. Рец.: Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. II // Киевская старина. Том XCII. – 1906. – Март–Апрель. – С. 54 другої паґ. Підп.: В. Сотниченко.

17. Український археографічний збірник. Том 2. К., 1927. С. 330.

18. Липинський В. Твори. Т. 2: Участь… – С. 480.

19. Там само. – С. 495.

20. Там само.

21. Оглоблин Ол. Гетьман Іван Мазепа та його доба. (= ЗНТШ. Т. 170). – Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1960. – С. 9.

Як ствердив вчений в іншій своїй праці, «генеалогія Мазеп у ІІІ томі [Родослівника] складена власне не Модзалевським, а Андрієм Стороженком» (Оглоблин Ол. Українська генеалогія та її значення для історичної науки // Записки ЧСВВ. Т. ІІІ (ІХ). – Рим, 1960. – Вип. 3–4. – С. 345).

22. Як відзначено, наприклад, в Румянцевському Опису, коли 1620 року польські чиновники прибули для опису Сіверської землі, «сини боярські» Осип та Іван Рубці показали їм грамоти великих князів руських (так) на великі землеволодіння, які поляки за ними й затвердили. Родинний архів був знищений у січні 1633 року під час наступу московитів на Стародуб. Див.: Лазаревський Александр Матвеевич (8 червня 1834, с. Гирявка Конотоп. пов. Чернігів. губ. – 31 березня 1902, Київ). Обозрение Румянцевской Описи Малороссии. – Чернигов, 1866. – С. 395; Його ж: Описание старой Малороссии. Том І. К., 1888. С. 395.

23. Общий гербовник дворянских родов Всероссийской империи, начатый в 1797 году. СПб., Ч. 1, 2 (обидві 1798), 3, 4 (обидві 1799), 5 (1800), 6 (1801), 7 (1803), 8 (1807), 9 (1816), 10 (1836). [Ульянинский, № 3724]. Разом описано 1562 герби.

Див.: [Нарбут Георгий Иванович (1886-1920).] Гербы гетманов Малороссии. – [Пг.:] изд. С. Н. Тройницкаго, тип. «Сириус», 1915. – 50 прим.

Апостоли: Модзалевский В. К родословной гетмана Даниила Апостола // Киевская старина. – 1904. – Декабрь – Док. – С. 140-142;

Крупницький Борис Дмитрович (24 липня 1894, сел. Медведівка Чигиринского пов. Київ. губ. – 5 червня 1956, Мюнхен). Гетьман Данило Апостол і його доба. – Авґсбурґ: УВАН, 1948. – С. 3-6.

Виговські: Czolowski Aleks. Udostojenie herbu (Abdank) Jаnа Wyhowskiego, hetmana wojsk zaporoskih z r. 1659 // Miesiecznik Heraldyczny. – 1909. – № 12;

Його ж. O pierwotnym herbie Wyhowskich // Ibidem. – 1910. – Czerwiec-Lipiec;

Сенютович-Бережний Вячеслав Георгійович (15 червня 1902, с. Токарі Лохвицького пов. Полтав. губ. – 3 лютого 1992, Санта-Барбара, Каліфорнія, США). Гетьманська родина Виговських // Україна. – Париж, 1953. – 3б. 9. – С. 720-721;

Його ж. Рід і родина Виговських // Укр. історик. – 1970. – Ч. 1–3 (25-27). – С. 149–167.

Конашевичі: Барвінський Богдан Олександрович (15 липня 1880, Тернопіль – 1962, Львів). Конашевичі в Перемиській землі в ХV і XVI ст.: Генеалогічно-історична монографія // ЗНТШ. Т. 100. – 1930. – С. 19–175: іл.,вкл. (схема).

Кривоноси: Винар Л. Питання походження полковника Максима Кривоноса // Укр. історик. – 1971. – Ч. 3–4 (31–32). – С. 23–35.

Мазепи: Дабижа Александр Васильевич (+ 16 червня 1899, м-ко Царське Село біля СПб.). Мазепа-князь и его шляхетский и княжеский гербы // Киевская старина. Т. XIII. – 1885. – Декабрь. Изв. – С. 715–718, табл.;

[Барвінський Б]. Князь Мазепа і єго шляхетский та князівский герб // Руслан. – 1909. – 24 червця (7 липця). – Ч. 140. – С. 4 (переклад з попередньої статті);

Мацьків Теодор. Гетьман Іван Мазепа – князь Священної Римської імперії // Мацьків Т. Англійський текст Зборівського договору з 1649 року та інші вибрані статті. Нью-Йорк; Львів; К.; Мюнхен: М. П. Коць, 1993. – С. 29–42.

Орлики: Крупницький Борис. Гетьман Пилип Орлик (1672–1742), його життя і доля. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1956. – С. 9.

Розумовські: Плохинский Михаил Мелетиевич (1864-1897). Описание графского диплома гетмана Разумовского // Сборник Харьковского историко-филологического общества. Т. 3. X, 1891. – С. 326–328;

Тройницкий С. Гербы графов Разумовских // Гербовед. – СПб.,1913. – Сентябрь. – С. 141–156: 3 іл. (Окремо: СПб.: Сириус, 1913. – 18 с.; Ульянинский, № 3773).

Ханенки: Оглоблин Ол. Ханенки: Сторінка з історії укр. автономізму 18-го століття. – Кіль: Т. Омельченко – Ю. Тищенко, [1949]. – 12 с.;

Його ж. Люди старої України. – С. 270-287.

Хмельницькі: Каманин Иван Михайлович (11 вересня 1850, с. Димер Київ. губ. – 11 січня 1921, Київ). Догадка о происхождении Богдана Хмельницкого из среды киевских мещан // ЧИОНЛ, кн. XII. – 1898. – Отд. 1. – С. 15–19;

Іларіон (Огiєнко Iван Iванович; 1882—1972), Митр. Богдан Хмельницький був шляхетського роду // Віра й культура. Вінніпеґ, 1955. – Лютий. – Ч. 4 (16). – С. 23;

Сенютович-Бережний В. Походження Богдана Хмельницького // Там само. – Ч. 6 (18). – С. 22–24;

Дашкевич Ярослав Романович (нар. 13 грудня 1926, Львів). Родинний клан Хмельницьких // Київська старовина. – 1995. – Липень–серпень. – Ч. 4 (313). – С. 95–101.

Матеріали до родоводу див. у листі А. В. Стороженка до В. Л. Модзалевського від 28 грудня 1915 р. (Оглоблин Ол. Українська генеалогія. – С. 345).

24. Ол. Лазаревський чомусь незрозуміло енергійно виступав проти введення до Родослівника Г. Милорадовича «Саш, Маш, еtс», себто їхніх сучасників (Український археографічний збірник. Т. II. К., 1927. – С. 329. Пор.: Оглоблин Ол. Українська генеалогія. – С. 334). Пор.; Олександр Матвійович Лазаревський, 1834–1902: Матеріали до біобібліографії. – К., 1994. – 78 с.

25. Див.: Білокінь С. Проблема, важливішої за яку в нас немає: [Про євгеніку] // Кур'єр Кривбасу. 1996. Липень. Ч. 57-58. С. 19-25;

Його ж. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. С. 323-335;

Його ж. Особливості соціальної політики тоталітарного радянського режиму в контексті євгеніки // Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. К.: Наукова думка, 2003. С. 575-587, 593-597;

Його ж. Масовий терор і голодомори як втілення протиєвгенічної політики більшовиків // Держави, суспільства, культури: Схід і Захід: Зб. на пошану Яр. Пеленського. Нью-Йорк, Н.Й.: Вид-во Росс, 2004. С. 103-122. Підп.: Serhij Bilokin’.

26. Gajecky George. The Cossack Administration of the Hetmanate. Vol. 1– 2. – Cambridge, Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, 1978. – (ХV, 1–394), (XII, 395–789, 1).

27. Дорошенко Дмитро Іванович (1882-1951). Гетьман Петро Дорошенко: Огляд його життя і політичної діяльности. – Нью-Йорк: УВАН, 1985. – 712 с.

28. Лазаревський Ал. Описание Старой Малороссии. Том ІІ. К., 1893. С. 139;

Мякотин Венедикт Александрович (1867-1937). Очерки социальной истории Украины в ХVІІ–ХVІІІ в. в. Том І, вып. 1. Прага: Ватага и Пламя, 1924. С. 104.

29. Утримування сотницького уряду в руках одного якогось роду було доволі характерним. Наприклад, у Кобижчі сотниками були Мандрики: Федір (1672–76), Василь (1681, 1684–98), Матвій (1701–05), Олексій (1713–15, 1723–27), Семен 1724, 1728–57), Ничипір (1733, 1739) та Яків (1771–81).

30. Див. прим. 27.

31. Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (29 серпня 1868, Київ — друга пол. 1941). Гетьман Дорошенко: П'єса на V дій. – К.: Час, 1918. – 172 с.

32. Рудченко Иван Яковлевич (1845-1905). Записки о землевладении в Юго-Западном крае: Обзор законодательства и фактического положения. К., 1882. [2], 181 с.,VІ табл., 26 с.

Некролог: Свириденко С. [Свиридова Софья Александровна. Памяти И.Я.Рудченка: Очерк // КС. 1906. Март-апрель. Отд. 1. С. 412-420. Помилково: 312-320.]

Див.: Генеральне слідство про маєтності Стародубського полку // Український архів. Том 1. К., 1929;

Генеральне слідство про маєтності Лубенського полку // Там само. Том 4. К., 1931.

Волинь: [Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908, Київ).] Дворянство Волынской губ. Статья I–IV. – Житомир, 1867. – [6], 189, [1] с. Подп.: Н. Имеретинский;

Список дворян Волынской губернии. – Житомир, 1906. – ХХІ. – 475 с.;

Список землевладельцев и арендаторов Волынской губернии, во владении коих находится не менее 50 дес. земли. – Житомир: Губ. стат. ком., 1913. – [4], 270 с.

Київщина: Адрес-календарь помещиков Киевской губернии, расположенный в азбучном порядке фамилий по уездам. – К., 1861. 58 с.;

Список дворян Киевской губернии. – К.: Киев. дворянское депутатское собрание, 1906. – [2], ХVІ, 327 с.

Поділля: Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Подольской губернии. – Каменец-Подольск, 1897. – 391 с.;

Гульдман Виктор Карлович (+ 1907). Поместное землевладение в Подольской губернии. Изд. 2-е, испр. и доп. – Каменец-Подольск, 1903. – 988 с. разд. паг.;

Список дворян, внесенных в родословную книгу Подольской губернии. – Каменец-Подольск, 1913. – XXIV. – 887 с.

Полтавщина: Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Полтавской губернии с. . . (4 марта 1898 г. по 10 апр. 1901 г.; с 10 апр. 1901 г. по 1 июля 1904 г.; с 1 июля 1904 г. по 21 июня 1907 г. ). – Полтава, (1901–07);

Павловский Иван Францевич (9 січня 1851, с. Боброве Калузької губ. — 14 травня 1922, Полтава). К истории полтавского дворянства, 1802–1902 г.: Очерки по архивным данным с рисунками. Том I–II. Полтава, 1906–07.

Харківщина: Илляшевич Лев Васильевич (+ 1914). Краткий очерк истории Харьковского дворянства. – X., 1885. – [4], 166, [2], 36 с., 15 табл.

Чернігівщина: Милорадович Григорий Александрович (24 вересня 1839, Чернігів — 14 серпня 1905, м. Любеч, похов. у Чернігові). Алфавитный список дворянских родов Черниговской губернии, внесенных в дворянскую родословную книгу, разделенную на шесть частей. – Чернигов, 1890. – 29 с.;

Список губернских и уездных предводителей дворянства Черниговской губернии, 1782 – 1893. – Чернигов, 1893. – 24 с.;

Милорадович Г. А. Родословная книга Черниговского дворянства. Том 1–2. – СПб., 1901.

Пор.: Бесарабія: Алфавитный список дворянским родам Бессарабской губернии, внесенным в дворянскую родословную книгу по ... (1901, 1909 г.). – Кишинев, 1901 – 1909;

Крупенский Александр Николаевич. Полный список лиц, избранных Бессарабским дворянством на областные, губернские и уездные должности со времени присоединения Бессарабии к Российской империи по 1912 год. – СПб.,1912. – 1Зб с. разд. паг.; 18 л. портр.

33. Оглоблин Ол. Рід і земля Дмитра Дорошенка // Укр. літопис. – Авґсбурґ, 1953. – Ч. 1. – С. 67–76; Wynar L. Дмитро Дорошенко. – Мюнхен, etc.: УІТ, 1983. – 41 с.

34. Докладніше див.: Білокінь С. Григорій Любисток // Родовід. – Ч. 6. – К., 1993. – С. 12–15.

35. Оглоблин Ол. Предки Олександра Яковича Шульгина // Збірник на пошану Олександра Шульгина. – Париж; Мюнхен, 1969. – С. 67–73 (= ЗНТШ, том 186);

Шульгин Олександр Якович (1889—1960). Уривки із спогадів: Родина Леонтовичів на Полтавщині. Останній козак на Полтавщині – Микола Устимович // Там само. – С. 211-218.

36. Старицька–Черняхівська Л. Спогади про М. В. Лисенка // М. В. Лисенко у спогадах сучасників. – К.: Муз. Україна, 1968. – С. 297–298.

37. Єфремов Сергій Олександрович (18 жовтня 1876, с. Пальчик Звенигородського пов. Київ. губ. – 31 березня 1939, м.Ярославль). Історія українського письменства. Вид. 4. Том 1–2. – Мюнхен, 1989. Фотопередрук Олекси Горбача;

Ільницький Микола Миколайович (нар. 23 вересня 1934, с. Ільник Турківського р-ну Львів. обл.). До питання про канон // Вісник Міжнародної асоціаціі україністів. К., 1994. Вип. 1 (8). С. 62–64.

38. Див.: Лашкул Зінаїда Василівна (нар. 1 вересня 1919, м. Жмеринка). К. О. Трутовський: Життя і творчість. – К.: Наук. думка, 1974. – С. 95, 104, 106, 200, 214, 215.

39. Петров Николай Иванович (31 березня 1840, с. Вознесенське Макар’євського пов. — 9 червня 1921, Київ). Очерки истории украинской литературы ХІХ столетия. – К., 1884;

Огоновський Омелян (1833-1894). Історія літератури руської. Часть ІІ. Відділи 1–2. – Львів, 1889;

Коваленко Ол. Українська муза: Поетична антологія. – К., 1908;

Плевако Микола (1890-1941). Хрестоматія нової української літератури. Том І. – Б. м.: ДВУ, 1926; Том ІІ. – X.: Рух, 1923;

Історія українськоі літератури. Томи 2 (К., 1967), 3 (К., 1968), 4, кн. 1–2 (К., 1969).

40. Котляревський І. П. Повне зібрання творів. Том 2. – К., 1953. – С. 104, 106. Пор.: Петров, 22; Огоновський П-1, 186: УРЕ-2, V, 455–456; Історія, II, 200 («Котляревські вважалися дворянами (!), мали трохи землі поблизу Полтави й навіть кілька кріпаків [...]»);

Бужинський М. Метрика І. П. Котляревського // Україна. – 1926. – Кн. 5 (19). – С. 70;

Смолій Валерій Андрійович, Пінчук Юрій Анатолійович, Ясь Олексій Васильович. Микола Костомаров: Віхи життя і творчості: Енц. довідн. К.: Вища школа, 2005.

41. Петров, 36 (виводив свій рід від кн. Луцького Олександра Носа); Плевако, І, 101; УРЕ-2, 1, 447.

42. Історія, II, 169; УРЕ-2, ІХ, 192.

43. [Метлинский Амвросий.] Южный русский зборник. Х., 1848. С. 71 окр. паґ.; Петров, 116; Огоновський, ІІ-1, 261; Укр. муза, 233–234; Плевако, 1, 227; УРЕ-2, VІ, 311.

44. Плевако, 1, 93; УРЕ-2, IХ, 506.

45. Оглоблин Ол. Проблема предків Миколи Гоголя // Укр. історик. Ч. 3–4 (15–16). – 1967. – С. 78– 94; Ч. 1–4 (17–20). – 1968. – С. 19–36.

Пор.: Петров, 77; Огоновський, П-2,728; УРЕ-2, III, 75; Лазаревский Ал. Сведения о предках Гоголя // Памяти Гоголя. К., 1902. С. 3–12 (= ЧИОНЛ. Кн. XVI);

Гоголь-Головня Ольга Васильевна (+ 1907). Из семейной хроники Гоголей. К., 1909. [1–2], VIII, (3–79), [15]с.;

Дурылин Сергей Николаевич (1877-1954). Из семейной хроники Гоголя. М.: ГАХН,1928. С. 8;

Сенютович-Бережний В. До генеалогії Миколи Гоголя // Українець–Час. – 1950. – Ч. 19/85. – С. 5;

Його ж. Волинські Гоголі // Там само. – Ч. 39–40 / 205–206. – С. 6;

Його ж. Рід Гоголів на Волині // Літопис Волині. Ч. 1. – Нью-Йорк, еtс, 1953. – С. 37– 47.

46. Лобас П., Шубравський В. Хто такий Кирило Тополя? // Рад. літературознавство (далі: РЛ). 1971. № 8. С. 78–81; Петров, 119 (можливо, поляк); Огоновський, П-2, 934; УРЕ-2, ХІ, 304.

47. Омельченко Гр. Я. Г. Кухаренко – наказний отаман Війська Чорноморського. – Коломия: Ока, 1928. – С. 5;

Орел В. З біографії та літературних зв'язків Я. Кухаренка // РЛ. 1969. № 2. С. 84; Петров, 82–85: Огоновський, П-2, 735; УРЕ-2, VI, 36.

48. Петров, 56; Огоновський, П-1, 210; Історія, П, 225; УРЕ-2, ІІІ, 209; Багалей Дмитро Иванович (26 жовтня 1857, Київ – 9 лютого 1932, Харків). «Просвіта»: Очерки по истории украинской культуры. – X.,1911. – С. 359 (= Сборник Харьковского ист.-филол. об-ва. Том ХХ).

49. Петров, 88; Пор.: Історія, П, 399; УРЕ-2, V, 86-87; Тарнавський Вадим. Покажчик матеріалів про рід родичів письменника, оточення, прізвище // Тарнавський В. Г.Ф. Квітка-Основ'яненко: Бібліогр. розвідка. – К., 1929. – С. 206–208.

50. Горбань Микола Васильович (8 грудня 1899, с. Миколаївка Костянтиногр. пов. Полтав. губ. – 19 квітня 1973, Ташкент). До біографії Мих. Ол. Максимовича: Папери діда та батька // Україна. Кн. 34. – 1929. – Травень – червень. – С. 89–92.

51. Ротач Петро Петрович (+ 2008). До біографії Л. І. Боровиковського // РЛ. – 1961. – Листопад–грудень. – №6. – С. 127–129; Петров, 140–146; Огоновський, П-1, 269, П-2, 702–703; Плевако, І, 273; УРЕ-2, І, 536; Історія, П, 248.

52. Петров, 149–150; Плевако, І, 328; УРЕ-2, IV, 152. Деко О. До біографії Віктора Забіли // РЛ. 1969. № 6. С. 71–74.

53. Петров, 203–204; Огоновський, П-1, 229; Плевако, І, 283; УРЕ-2, III, 149; Історія, П, 237.

54. Петров, 128; Огоновський, П-2, 426; Укр. муза, 121–122; Плевако, І, 299; УРЕ-2, VI, 478–479; Історія, П, 258.

55. Соколов Н. П. Костомаров Н. И. // Русские писатели, 1800–1917: Биогр. словарь. Том 3. – М., 1994. – С. 103;

Костомаров Н. И. Автобиография. – М.: Задруга, 1922. – С. 119; Пор.: Петров, 235–257; Огоновський, П-2, 747; Плевако, І, 310; УРЕ-2, V, 449; Історія, П, 272.

56. Петров, 297; Огоновський, П-2, 444–446; УРЕ-2, XII, 389–392; Історія, ІІІ, 112;

Дмитренко Олексій Максимович (нар. 30 березня 1940), Шудря Микола Архипович (нар. 5 січня 1935, с. Веселий Поділ Семенівського р-ну Полтав. обл.). Верховіть черещатого дуба: Повість-пошук // В сім'ї вольній, новій: Шевченківський збірник. – К.: Рад. письменник, 1984. – С. 122–176.

57. Щепотьєв Володимир. Нові вірші Афанасьєва-Чужбинського // Ювілейний збірник на пошану М. С. Грушевського. Том ІІ. К., 1928. С. 290–293;

Гнатюк М. П. Олександр Афанасьєв-Чужбинський // РЛ. 1972. № 6. С. 38.

58. Дмитрієнко Марія Федорівна (нар. 19березня 1935, м. Таганрог Ростовської обл., РФ), Томозов В. З генеалогії Пантелеймона Куліша // Укр. слово. – 1996. – 18 січня. – Ч. 3 (2803). – С. 13;

Нахлик Е. К. Кулиш П. А. // Русские писатели, 1800– 1917: Биогр. словарь. Том 3. – М., 1994. – С. 222; Петров, 265 («из старых козацких родов по отцу и по матери»); УРЕ-2, VI, 7;

Шевелів Б. Метрики П. О. Куліша і Ганни Барвінок // Україна. – 1928. – Кн. 2 (27). – С. 91.

59. Петров, 211; УРЕ-2, ХІ, 11.

60. Петров, 135 («по всей вероятности, из помещиков Полтавской губернии»); Огоновський, П-1, 244; Плевако, І, 138; УРЕ-2, V, 426.

61. Лобач-Жученко Б. Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. Вид. 2, доп. К.: Дніпро, 1983. С. 9. Історія, III, 393; Пор.: Петров, 374; УРЕ-2, П, 341.

62. Петров, 427–439; Огоновський, П-2, 587; УРЕ-2, XII, 462; Історія, IV-1, 214 («в родині дрібного службовця»).

63. Петров, 439–443; Огоновський, П-1, 292 («батьки – кременчуцькі крамарі»); Укр. муза, 257–258; УРЕ-2, III, 61; Історія, III, 284; Шевелів Б. Леонід Глібів як громадський діяч і письменник // Глібів Л. Твори. К.: Сяйво, [1927]. С. 7.

64. Петров, 443–447; Огоновський, П-1, 320; Укр. муза, 289–290; УРЕ-2, ІХ, 505; Історія, III, 296;

Кримський Агатангел Євтимович (1871, м.Володимир-Волинський – 25 січня 1942, Кустанай), Левченко Мик. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: УАН, 1926. – С. 6 перш. паґ., 1 друг. паґ.

65. Герасименко В. Я. Нез'ясована дата // РЛ. – 1959. – Листопад–грудень. – № 6. – С. 133–134; УРЕ-2, X, 56; Історія, III, 473.

66. Карасев А. Происхождение Д. Л. Мордовцева // Ист. вестник. Том СVІІІ. 1907. № 4. С. 368;

Мордовець Данило. Твори в двох томах. Том 1. – К., 1958. – С. 6; УРЕ-2, VII, 122.

67. УРЕ-2, V, 357; Історія, IV– 1, 5 («в зубожілій дворянській родині»).

Кониський Ол. До родоводу Кониських // ЗНТШ. Том 16. 1897. С. 2–4.

68. Білокінь С. Коли народився Михайло Драгоманов? // Укр. вісті. Детройт, 1991. 22 вересня. № 36 (2964). С. 6; УРЕ-2, III, 464–465.

69. Петров, 448 («помещик Подольской губернии»); Огоновський, П-2, 818; УРЕ-2, X, 503–504; Історія, IV-1, 48, 205, 328 («в сім'ї дрібномаєткового поміщика»).

70. Петров, 416–426: Огоновський, П-2, 839; УРЕ-2, V, 538; Історія, ІV-1, 293;

Кропивницький Марко. Твори в шести томах. Том I. – К., 1958. – С. 7;

Киричок П. Марко Кропивницький: Життя і творчість. К.: Дніпро, 1968. С. 7;

Смоленчук М. Марко Кропивницький і його рідний край. К.: Мистецтво, 1971. С. 7; РЛ. 1969. № 9. С. 82-84;

Тараненко М. Невідомий лист М. Кропивницького // Там само. 1972. № 6. С. 72–74.

Пор.: Лисенко Сергій, Чернецький Євген. Правобережна шляхта, кінець ХVIII – перша пол. ХІХ ст. Вид. 2. Біла Церква, 2007. С. 234-235;

Чернецький Євген Анатолійович. Правобережний гербівник. Том ІІІ. Біла Церква, 2007. С. 86.

71. Огоновський, П-2,859; УРЕ-2, V, 46; Історія, ІV-1, 359 («Батько за походженням належав до дворян, а мати була кріпачкою, яку він перед шлюбом викупив з неволі»);

Стеценко Л. Коли народився І. К. Карпенко-Карий // РЛ. 1959. № 1. С. 124–125.

Пор.: Чернецький Євген Анатолійович. Правобережний гербівник. Том ІІ. Біла Церква, 2007. С. 153.

72. Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у десяти томах. Том І. – К., 1965. – С. 6; Петров, 392; УРЕ-2, VII, 344–345; Історія. ІV-2, 219.

73. Петров, 412–416; УРЕ-2, VI, 506; Історія, ІV-2. 260–261 («в сім'ї дрібного урядовця»).

Мирний Панас. I. Я. Рудченко: [Некролог] // Мирний П. Зібрання творів у семи томах. Том 7. К., 1971. С. 284;

Черкаський В. М. Панас Мирний: Біографія; Дослідження. К.: Наук. думка, 1973. С. 14, 300, 320–321, 362.

74. Безхлібний М. С. Нові матеріали прожиття та діяльність Івана Манжури // РЛ. 1962. Травень-червень. № 3. С. 108; Укр. муза, 433–434 («Син ремесника»); Плевако, ІІ, 57 («батько його дрібний урядовець»); УРЕ-2, VI (1981), 347.

75. Огоновський, П-2, 709; Плевако, П, 66; УРЕ-2, III, 172; Історія, ІV-1, 34.

76. УРЕ-2, IV, 274; Зіньківський Трохим. Писання. Кн. І. – Львів, 1896. – С. ІХ.

77. Плевако, П, 108.

78. УРЕ-2, VI, 90; Василенко Николай. Академик Орест Іванович Левицький // Записки Соціяльно-економічного відділу [УАН]. Том І. – К., 1923. – С. ХLVI–ХLVII.

79. Тулуб Ол. Матеріяли до життєпису Володимира Самійленка // 3а сто літ. Кн. 3. – 1928. – С. 296; Пор.: Огоновський, П-2, 714: Плевако, П, 137; УРЕ-2, X, 11; Історія, ІV-1, 232.

80. Плевако, П, 130; УРЕ-2, III, 136–137; Історія, ІV-1, 190;

Грабовський Павло. Зібрання творів у трьох томах. Том I. – К., 1959. – С. 6.

81. Плевако, П, 143; УРЕ-2, XI, 454–455;

Оглоблин Ол. Матеріали до родословної Косачів // Рід та знамено. – Франкфурт-на-Майні; Хехст, 1947. – 3шиток 2. – С. 19–21;

Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка: Хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: УВАН, 1970. – С. 11–24;

Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. – К.: Наук. думка, 1992. – С. 516–518;

Забужко Оксана Стефанівна (нар. 19 вересня 1960, Луцьк). Notre Dame d’Ukraine: українка в конфлікті міфологій. Вид. 2, випр. К.: Факт, 2007. 640 с.

82. Плевако, П, 179; УРЕ-2, V, 520. Кримський А. Ю. Твори в п'яти томах. Том 5, кн. 1: Листи. К.: Наук. думка, 1973. С. 38–39.

83. УРЕ-2, ІІІ, 393–394; Килимник Олег Володимирович (26 липня 1913 – 2 лютого 2001). Дніпрова Чайка // РЛ. – 1958. – Травень–червень. – №3. – С. 60; Дніпрова Чайка. Твори. – К., 1960. – С. 3.

84. УРЕ-2, III, 202; Архіви України. – 1991. – Липень– серпень. – № 5 (229). – С. 12, 15, 26.

85. Коцюбинський М. Твори / Під ред. із переднім словом С. Єфремова. [К.:]ДВУ, 1925. Том V. С. 216, 220; Плевако, П, 187; УРЕ-2, V, 461;

Козуб С. Рід Михайла Коцюбинського і його дитячий вік // Україна. – 1928. – Кн. З (28). – С. 70–87.

Пор.: Лисенко Сергій, Чернецький Євген. Правобережна шляхта, кінець ХVIII – перша пол. ХІХ ст. Вид. 2. Біла Церква, 2007. С. 227;

Чернецький Євген Анатолійович. Правобережний гербівник. Том ІІІ. Біла Церква, 2007. С. 84.

86. Укр. муза, 871–872; Плевако, П, 223; УРЕ-2, XII, 295.

87. Синько Г. Ю. Любов Яновська // РЛ. – 1959. – Липень–серпень. – № 4. – С. 65–66;

Яновська Любов. Твори в двох томах. Том І. – К., 1991. – С. 6; УРЕ-2, XII, 511.

88. Гнідан О. Д., Дем'янівська Л. С., Йолкіна Л. В., Гуляк А. Є. Володимир Винниченко, Грицько Григоренко: Штрихи до портретів. К.: Вища школа, 1995. С. 125; УРЕ-2, ІІІ, 164.

89. Софія Левицька. – Париж, 1989. – С. 61. Пор.: Плевако, П, 345; УРЕ-2, VI, 89.

90. Плевако, П, 290; УРЕ-2, III, 230.

91. Плевако, П, 328; УРЕ-2, XII, 270.

92. Плевако, П, 354; УРЕ-2, III, 135.

93. Плевако, П, 378; УРЕ-2, XI, 230.

94. Оглоблин Ол. До питання про походження О. Олеся, 1878–1944 // Укр. історик. – Ч. 1– 4 (85–88). – 1985. – С. 165–166;

Бабишкін Олег Кіндратович (4 листопада 1918 – липень 1991). Олександр Олесь // РЛ. 1958. Січень–лютий. № 1. С. 88; Пор.: Плевако, П, 399; УРЕ-2, VII, 526.

95. Укр. муза, 1159–1160; Плевако, П, 410; Чупринка Грицько. Поезії. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 12.

96. Укр. муза, 1153; Плевако, П, 416; УРЕ-2, ХІ, 594–595; Філянський Микола. Поезії. – К.: Рад. письменник, 1988. – С. 20.

97. Україна. – Париж, 1952. – 3б. 8. – С. 660–661. Перша купюра – пропуск в ориґіналі.

98. Пріцак Омелян. У століття народин М. Грушевського // Листи до приятелів. – Ч. 157–158–159. – Нью-Йорк, 1966. – Кн. 5–6–7. – С. 11

99. Там само.

100. Чернецький Євген Анатолійович. Правобережна шляхта за російського панування (кінець XVIII – початок ХХ ст.): Джерела, структура стану, роди. Біла Церква: Видавець Ол.Пшонківський, 2007. 176 с.

101. Оглоблин Ол. Українська генеалогія. – С. 340.

102. Хто є хто в українській політиці. Вип. 2. – К., 1995.

103. Письменники Радянської України, 1917–1987: Біобібліогр. довідник. – К.: Рад. письменник, 1988.

104. Дніпро. 1991. № 1. С. 3.

105. Учені вузів Української РСР. – [К.:] Вид-во Київськ. ун-ту,1968.

106. Киевское дворянское собрание. Научно-общественный бюллетень. – 1993. – Апрель. – № 1. – С. 6, 4.

Опубліковано: Генеза. 1996. Кн. 1 (4). С. 132 – 148.